На відміну від військовополонених чи заручників (залежно від політико-правової оцінки) у зоні АТО, ними на постійній основі не займаються офіційні делегації, підгрупи в рамках Мінських домовленостей, міжнародні правозахисні організації тощо. І найголовніше – їхній правовий статус переважно не дає підстав для великого оптимізму. Справді, не лише у нас, а й за кордоном із більшим ентузіазмом беруться за ті справи, в яких є перспектива швидкого й позитивного вирішення, відповідно, які гарантують політичні чи хоча б моральні дивіденди. В’язні путінського режиму таких бонусів у найближчій перспективі не дадуть.

Павло Лисянський: В трудових таборах Донбасу в’язнів утримують як рабів

І все ж таки спробуємо розібратися, хто вони та яка перспектива їхнього визволення, а ще подивимося на прецеденти в історії сучасної Росії та Радянського Союзу, спадкоємцями якого кремлівські володарі себе люблять називати.

Загальний список дуже неточний і, вочевидь, неповний. Переважно до нього зараховують 20 засуджених до різних термінів ув’язнення та ще 33 осіб, які перебувають під слідством. Але більшість із цих людей – мешканці окупованого Криму, де не діє право й справедливість, куди не можуть потрапити українські консули, представники правозахисних організацій і навіть адвокати зазнають істотних перешкод. Ми точно знаємо про долю тих, хто пов’язаний із кримськотатарськими чи українськими організаціями або є представниками журналістської спільноти. Але нема гарантій, що в тюрмах не перебувають нікому невідомі індивідуальні противники режиму або просто невигідні місцевій владі активісти, від яких, через страх або ідеологічний дурман, відреклися навіть родичі. За кримінальними статтями щодо «злісного опору поліції» чи навіть «зберігання наркотиків» можуть критися драми людей, з якими вирішив розправитись режим.

Але серед відомих політв’язнів більшість – це учасники організованого кримськотатарського руху. Серед них лише незначну частину вже засуджено, більшість досі під слідством. Доля цих людей і обнадійлива, й драматична. Кримінальне переслідування проти них переважно відбувається з порушенням не лише міжнародних правових принципів, а й навіть російських законів. Зокрема, щодо учасників мітингу 26 лютого 2014 року. Навіть збочена логіка російських правників визнає, що Крим тоді був територією іншої держави, тому вияв політичної активності громадянами не може бути підслідним російським судам. Але закон у РФ має слугувати не справедливості, а інтересам влади, яка прагне залякати місцевих жителів або й спонукати до добровільної депортації зі своєї батьківщини. Ще одну групу кримських татар уже засуджено за причетність до релігійного руху Хізб ут-Тахрір, який у Росії неаргументовано визнають терористичним.

В обох груп політв’язнів є належна підтримка Меджлісу, відповідно, їхні справи не залишаються поза увагою. Ба більше – саме ці переслідування стали основою звинувачень проти Росії в Міжнародному Суді ООН у Гаазі. Однак, путінський режим уже проігнорував вимоги попередніх заходів, тому навряд чи рахуватисеться й з остаточним вердиктом.

Популярні новини зараз

Літак МОЗ з лікарями впав і вибухнув в аеропорту: кадри і деталі вогненної катастрофи

Долар вирішив побити новий рекорд: що буде з курсом валют після вихідних, НБУ розкрив цифри

Лобода, Мейхер, Котова та інші екс-солістки ВІА-Гри засвітили свої принади: топ гарячих фото

Демі Роуз зняла купальник і показала пишні принади у всій красі: кадри не для слабаків

Показати ще

Звільнення цих людей та припинення судової розправи з ними можливе лише у тому разі, якщо режим продемонструє слабинку, піде на поступки в торгах із Заходом за послаблення санкцій.

Тоді, згідно з тим-таки російським законодавством, їх, імовірно, буде звільнено. А драматизм полягає в тому, що країна, яка є для цих людей Вітчизною, від громадянства якої вони ніколи не відмовлялися, має дуже обмежені можливості для їхнього захисту.


У Росії, яка на рівні власної конституції закріпила злочинну анексію Криму, не визнають українського громадянства за цими людьми, що, до речі, суперечить навіть російському законодавству, яке визнає право на подвійне громадянство. Їх зараховують саме до громадян Росії, навіть тих, які від такої «честі» категорично відмовилися.


Дуалізм для нас полягає в тому, що реальний шанс звільнити цих людей існує лише в межах російської правової системи, застосування якої на території Криму ми категорично відкидаємо. Тому пріоритетом для України є максимальний розголос, спонукання до дій міжнародних організацій та структур і процес у Міжнародному Суді. Навіть заклики про екстрадицію чи виконання угоди про передання засуджених осіб не можуть бути результативними, хоча суто політично повинні звучати.

Можна твердити, що для порятунку кримськотатарських в’язнів сумління Україна використовує всі наявні міжнародно-правові й політичні механізми, хоча їхня ефективність щодо держави, яка відмовилася жити за законами міжнародного права, залишається мінімальною. До здобутків можемо зарахувати звільнення Хайсера Джемілєва, засудженого ще за часів Януковича, після анексії Криму вивезеного до Краснодарського краю з метою шантажу батька Мустафи Джемілєва й звільненого найперше через медико-психічні показники. Ескандера Кантемірова, фігуранта справи 26 лютого, випустили із СІЗО на поруки, судовий процес над ним не надто активний, хоча «домоклів меч» і надалі висить – звинувачення не зняли А ще Вельдара Шкурджиєва, затриманого на лінії розмежування проукраїнського активіста, окупаційна влада не стала заарештовувати й обмежилася вигнанням із Криму.

Хайсер Джемилев, Мустафа Джемилев
Хайсер Джемілєв і Мустафа Джемілєв

Драматичніша доля українських активістів у Криму: до їхньої долі менш чутливі закордонні правозахисні організації, не вдається застосувати практику Міжнародного Суду, а на всі вимоги України в РФ відповідають, що «це російські громадяни, які вчинили злочини на території федерації, а тому їхнє засудження є винятково внутрішньою справою Росії». І це попри те, що дані в’язні сумління відмовлялися від російського громадянства та декларують своє виключно українське підданство. Вони абсолютно різні, єднає хіба несприйняття злочинної анексії Криму.

Вадим Трюхан про полеміку на російському ТБ і вовчий оскал Кремля

Це, наприклад, фермер Володимир Балух, який вивісив на своєму домі український прапор; звинувачений у «шпигунстві в авіакосмічній сфері» Валентин Вигівський; активісти Майдану Андрій Коломієць та Олександр Костенко, фальшиво звинувачені в кримінальних злочинах, журналісти Микола Семена, Руслана Люманова та інші. Звинувачення проти них абсолютно надумані та нікчемні, а самих в’язнів Росія використовує винятково як заручників. Дієвих юридичних механізмів звільнити своїх громадян в України нема – Росія маніпулює правовими нормами й ігнорує будь-які вимоги й запити. Єдиний засіб, який сьогодні використовується – це спроба домогтися перегляду справ через посередництво російських адвокатів. Поки до активу можемо зарахувати лише звільнення Юрія Ільченка, активіста, який подав заяву про відмову від російського громадянства під №1.

Здавалося б, є ще один дієвий метод – максимальне задіяння міжнародних правових організацій, найперше «Міжнародної амністії», але тут українські правозахисники й дипломати зіткнулися з неочікуваним фактором переродження. Для мене самого стали гіркою несподіванкою трансформації в цій організації.

Пригадую 1970-80 роки, коли її активісти не давали проходу радянським візитерам та дипломатам на Заході, писали тисячі петицій, виходили на акції протесту. За кожним політв’язнем закріплювали окремих активістів, які постійно збирали інформацію, ініціювали акції, підтримували переписку з переслідуваними. Ангелами хоронителями для нашої сім’ї були німкеня Христина Бремер, яка опікувалася Вячеславом Чорноволом, та американка Айріс Акахоші, яка підтримувала Зеновія Красівського та мою маму Олену Антонів. Значною мірою завдяки розголосу й активності організації не відбулися арешт та засудження моєї матері, яка була розпорядником підпільного Солженіцинського фонду допомоги сім’ям політв’язнів і мала сісти на 7-8 років концтаборів. Також 1979 року, коли радянське правосуддя дісталося й до мене, ще учня 9-го класу, вчасно розгорнута кампанія призвела до того, що мені «впаяли» лише символічні півроку умовно дитячої колонії та відпустили під постійний нагляд.

Олена Антонів і Зеновій Красівський

Ці люди працювали винятково як волонтери, тратили власні час і гроші, реально боролися й деколи досягали результатів. А потім у «Міжнародну амністію» прийшли грантові кошти, інші незрозумілі джерела фінансування, функціонери навчилися жити й багатіти не завдяки скромним пожертвам, а завдяки різним непрозорим фінансовим вливанням. Справжні волонтери почали відходити, а сама організація – набувати яскраво заполітизованого забарвлення.

Про реформи без паніки

Можна скільки завгодно гадати, хто і як стимулює міжнародних правозахисників, але вони почали «бачити на одне око» – вишукувати «секретні тюрми СБУ, в яких роками без суду й слідства катують невинних ополченців ДНР-ЛНР» і відмовлятися бачити реальні катування й розстріли наших військових у катівнях Захарченка й Плотницького та численних політв’язнів у самій Росії. Зрештою, згадки про порушення прав людини в РФ дедалі більше мають суто ритуальний і неконкретизований характер. Тому цей потенційно дієвий механізм для нас не дає жодних результатів.

Окремо проходить група в’язнів та підслідних, яких із гіркою іронією називають «кримськими терористами». Просто слід згадати їхні прізвища та роки арештів. Травень 2014-го: Олег Сенцов, Геннадій Афанасьєв, Олександр Кольченко, Олексій Черній – усі четверо представники творчої інтелігенції. Серпень 2016-го: Євген Панов, Андрій Захтій, Редван Сулейманов, Володимир Присич. Цього разу всі прості працівники, троє з них – водії. Листопад 2016-го: Дмитро Штибліков, Олексій Бессарабов, Володимир Дутка, Гліб Шаблій, Олексій Стогній. Жертвами нової репресивної кампанії виявилися колишні військовослужбовці, як і звинувачений уже 2017 року в шпигунстві Геннадій Лемешко. Звинувачення проти всіх сміховинні й не витримують жодної критики, але тільки не в країні, яка повертається до традицій сталінізму, коли кожен громадянин після арешту міг дізнатися, що він шпигун кількох держав.

Звинувачення у шпигунстві чи підготовці диверсій переважно застосовують і до українських заручників, яких за абсолютно незрозумілим принципом обирають серед візитерів, які перетнули кордони РФ чи працювали там.

Наполягаю, що жертвою провокацій і репресій може стати абсолютно кожен громадянин України, який перетне російський, а віднедавна й білоруський кордон. Серед затриманих чи арештованих: активіст Олексій Сизонович, підприємець Віктор Щур, журналіст Роман Сущенко, колишній директор заводу Юрій Солошенко, студент Юрій Яценко. За даними СБУ, чудом вдалося уникнути арешту ще кільком українським громадянам, а одному біженцю з Росії – викрадення.

Частину цих людей так само без якоїсь системи незабаром звільнили. Але цьому теж передувала дуже активна робота громадськості та держави. Ю. Яценка відпустили, очевидно, через те, що він не зламався в перші дні, а остаточно справу під нього ще не придумали. Солошенко та Афанасьєв змогли вирватися після масованого розкручування в усіх міжнародних організаціях повідомлень про їхній критичний стан здоров’я – тоді Росія ще остерігалася смертей серед українців-політв’язнів.

Солошенко, Афанасьев
Солошенко та Афанасьєв

Перспективи звільнення цієї категорії в’язнів Путіна особливо невизначені. Їх арештовували за заздалегідь фальшивими звинуваченнями, щоб використовувати в пропагандистських кампаніях, для залякування або ж як заручників для майбутнього тиску на українську владу в стратегічних переговорах. Звільнення їх може відбуватися спонтанно через непрогнозоване рішення персонально Путіна, можливий обмін, але не на рядових бойовиків чи сепаратистів, а на знакових російських шпигунів або організаторів диверсійної чи підривної діяльності високого рангу. Можливо, хтось здобуде свободу внаслідок переговорів Путіна з Трампом чи впливовими європейськими лідерами, як вияв «договороздатності» кремлівського диктатора. Механізмів для прискорення цих процесів в української влади дуже мало. Фактично є лише один – постійний тиск на наших західних партнерів, розкручення масованої інформаційної кампанії тощо.

Але, на жаль, після звільнення та численних скандальних заяв Надії Савченко цей шлях дискредитований. Сьогодні залишаються лише двоє в’язнів, за яких готові активно заступатися світові лідери й фахові спільноти. Це режисер Олег Сенцов і журналіст Роман Сущенко, яких наші західні партнери називають поіменно в своїх заявах і під час переговорів із Путіним. Інші проходять за визначенням «та інші невиправдано заарештовані», а вимоги щодо їхнього звільнення звучать украй розмито. Більше ніколи не вдасться зорганізувати подібних акцій, як тоді, коли лідери наймогутніших держав тримали в руках плакати з іменем Надії Савченко. Можна дискутувати, чи була Савченко від самого початку заготованим «троянським конем», чи її політичне реноме стало наслідком якихось особистих переконань, але вона перекрила найбільш дієвий шлях для звільнення інших в’язнів.

Щодо двох згаданих – Сенцова й Сущенка, то на їхньому визволенні слід робити особливий акцент, оскільки тут надії все ж таки зберігаються.

Малоймовірно, що щодо Сущенка справу доведуть до суду – слідство можуть іще розтягувати на місяці чи роки, але вірогідно, що його готують до якогось значного обміну чи розміну. Сенцова, схоже, одного разу вже готували до передання українській стороні. Тоді, незабаром після суду, прозвучала несподівана заява російського омбудсмена, що в них анітрохи не сумніваються в українському громадянстві Олега, хоча до того російські офіційні структури категорично це відкидали. Такий нюанс важливий для формальної передачі засудженого «для відбування покарання в своїй країні» згідно з чинною угодою між Україною та РФ. Зрозуміло, що на Батьківщині невідкладно виноситься рішення суду про скасування будь-яких звинувачень і повне звільнення. Але потім щось не склалося – й Сенцова етапували до Якутії. Нинішній етап може бути як переміщенням до найстрашнішої колонії Росії, так і кроками на шляху до звільнення.

Сущенко

Окремо треба згадати особливості застосування такої процедури, як обмін, у виконанні російської та радянської влади. На жаль, вони завжди мали епізодичний характер і не були численними. Розраховувати на масове застосування такої методики щодо звинувачених у самій Росії та в анексованому Криму українців та кримських татар не доводиться. Обмін є базовим лише щодо затриманих на теренах ОРДЛО, які сама Росія не планує визнавати своєю територією. Тож це особливий механізм, який не поширюється на інші випадки. Для російської верхівки ціна життя й свободи власних громадян має настільки низьку ціну, що за своїх солдатів та молодших офіцерів іти на обмін в’язнями вони не стануть. Винятковий випадок із Савченко дедалі більше скидається на умисну операцію – з тих чи інших мотивів Росії було вигідно, щоб вона повернулася в Україну, а обмін на двох ГРУшників міг бути лише хорошою ширмою.

Танки, гроші, 700 стволів: як росте броньова міць української армії

Із минулого маємо досвід кількох знакових обмінів, але переважно це розмін своїх шпигунів на іноземних. Лише раз у 1979 році СРСР поміняв на двох засуджених у США до 50 років тюрми радянських шпигунів Р. Черняєва й В. Енгера п’ятьох радянських політв’язнів: Валентина Мороза, Олександра Гінзбурга, Марка Димшица, Едуарда Кузнєцова, Георгія Вінса. Подальша скандальна поведінка в еміграції В. Мороза свідчить, що синдром Савченко не є чимось новим для російських спецслужб. Ще пригадую один суто політичний обмін дисидента Володимира Буковського (після 12 років перебування в ув’язненні) на лідера чілійських комуністів Луїса Корвалана. Кілька демонстративних звільнень та вигнання за кордон інших політв’язнів варто пов’язувати з міжнародними політичними й переговорними процесами. Тож сподівання на процедуру обміну щодо ув’язнених у Росії українців не вселяють надмірного оптимізму.

І наостанок про долі ще кількох в’язнів сумління. Найперше це Микола Карп’юк та Станіслав Клих і, очевидно, майже забутий унсовець Олександр Малафєєв. Усі засуджені чеченським судом до гігантських термінів без надії взагалі колись вийти на волю. За тими звинуваченнями, які їм приписали, в Росії не звільняють, тим паче тут іще й задіяно взаємини Кремля з Кадировим. І особливо сумно, що за них не хочуть заступатися західні лідери та міжнародні організації – російська пропаганда проти представників радикальних націоналістичних груп діє на Заході безвідмовно. Тут уже доцільний принцип: боротися, навіть не маючи надії. Повідомлення про критичний стан здоров’я, наслідки нелюдських тортур тощо – це, мабуть, єдине, що може повернути цих в’язнів у поле зору хоча б гуманітарних організацій. А реально вони можуть стати хіба предметом обміну на дуже серйозних і високопоставлених російських офіцерів, якщо останні потраплять до рук нашого правосуддя.

Трохи кращі, але теж розмиті перспективи звільнення у викраденого в Білорусі Павла Гриба. Злочини, які йому фальшиво інкримінують, свідчать, що цей процес садистське російське кривосуддя планує розтягувати надовго. Уся абсурдність та злочинність його захоплення на території іншої держави дає привід для винесення справи хлопця на високий міжнародний переговорний рівень, але без надій на швидкий результат.


Важливо усвідомити, що ці останні справи є нагадуванням кожному українцеві: територія ворожої країни – це не місце для прогулянок. Адже трьох унсовців затримали в самій Росії чи на її кордоні. А історія Павла Гриба свідчить про небезпеку відвідин навіть Білорусі.


Окрім того, Павла могли «взяти в розробку» саме через те, що він до останку спілкувався у ФСБешній соціальній мережі «В контактє» та ще й під псевдонімом «Роман Шухевич». Спецлужбам не становило особливого труду вирахувати його персону, а такого сміховинного приводу вистачило, щоб юнака обрали жертвою репресивно-пропагандистської машини.

Тож у підсумку мусимо зазначити, що ефективних методик звільнення наших громадян, які, на відміну від заручників у зоні АТО, стали в’язнями безпосередньо путінського режиму, просто не існує.

Можна і треба застосовувати найрізноманітніші засоби тиску на Росію, всіх можливих посередників у переговорах, різні варіанти обміну тощо, але гарантій ефективності таких засобів бути не може. Тому найважливіший крок для кожного громадянина України – зрозуміти, що будь-який візит до ворожої країни чи на окуповані території – це ризик стати ще одним в’язнем, якого, можливо, вдасться витягнути за рік-два, а можливо – й лише посмертно. Росія вже відчула смак у подібних провокаціях, а тому рано чи пізно лік абсолютно випадкових осіб, заарештованих за «тероризм, диверсії чи шпигунство», піде на сотні. Тоді навіть сам облік таких людей чи спроба правової допомоги їм стануть проблемою. Тоді держава зможе остаточно зосередитися лише на тих кількох десятках, кого ув’язнено вже сьогодні. Тому не варто спокушати долю. Тепер, коли перед нами відкрилися західні кордони, давайте самі закриємо для себе небезпечні східні.

Тарас Чорновіл, спеціально для Politeka