Хроніки олігархії: епікриз та інтенсивна терапія

Чесно кажучи, їхній вплив на українську політику епізодичний, і вони мало відомі суспільству. Такі життєписи будуть цікаві лише піар-службам персонажів і ще їхнім стурбованим землякам.

Але головне, що весь цикл замислювався для того, аби, охарактеризувавши нашу непристойну хворобу, запропонувати варіанти лікування. А для цього розтину п’ятьох топ-переносників зарази цілком достатньо.

Так ось, якщо продовжити порівняння олігархічної влади із захворюванням, то це результат непродуманого експерименту – як у фільмах-катастрофах, коли смертельний вірус виривається з лабораторії.

І так, до цього причетний безпосередньо президент Кучма. Бо саме в період його правління обирався спосіб порятунку української економіки, що перебувала в колапсі.

Нагадаю, що тоді коїлося в Україні. Зауважте, без будь-якої війни.

Розрив союзних економічних зв’язків і виробничої кооперації. Зупинка виробництв. Деградація фінансової системи і розквіт бартеру. Інфляція понад 10 000%, тобто ціна на товар протягом дня збільшувалася на третину. Криза неплатежів і заборгованості зі зарплати. Вимкнення електрики. І, зрозуміло, масштабне розкрадання під виглядом бізнесу шляхом близькості до влади.

Й особисто Леонід Кучма обговорював ситуацію «з вдумливими» – Володимиром Горбуліним, Анатолієм Гальчинським, Віктором Пинзеником, Володимиром Рижовим, Іваном Курасом – усіх не згадати. До речі, Джордж Сорос активно брав участь. І ще ми уважно дивилися на Росію, яка стартувала раніше.

У тому, що треба будувати капіталізм, не сумнівався ніхто. Але ось який бізнес розвивати – великий чи дрібний, тривали дискусії.

Це зараз зайдеш на «Всі свої» або «Вуличну їжу» і розумієш, що дрібний бізнес – це якісно і сучасно. А в ті роки дрібний бізнес асоціювався з торговцями на стадіонних барахолках і «човниками» з картатими баулами, в які уміщалося пів-Варшави.

Здавалося аксіоматичним, що відроджувати цілі галузі промисловості, які дісталися у спадок від «Союзу», здатний лише великий бізнес. Тим паче, що наповнення бюджету було потрібно негайно.

Дрібний бізнес убачався слабким і – головне – слабо керованим. А президентом-директором керованість ставилася на чільне місце.

До того ж політичної самостійності для великого бізнесу ніхто з конструкторів цього чудового нового миру не закладав. Участь-фінансування будь-якої політичної сили – за погодженням із президентом. Володіння телеканалом, що охоплює більш як дві області, – те ж саме. Контроль парламентської фракції або групи – аналогічно. Кому не подобалося, мав вибір: або припинити бути великим бізнесменом, або проїхати маршрутом Павла Лазаренка.

Власне, тому Кучма і став «головним розводилою». І правив два терміни.

Зі статусу обслуговчого персоналу олігархат вирвався за президента Ющенка. А хто б не скористався можливістю, що надається горе-головою держави, здатним регулярно і цілком зникати з доступу. Бо йшов у внутрішню еміграцію до бджіл, а бджоли, виявляється, не виносять телефонів та інших засобів зв’язку.

За президентства Януковича великий бізнес уже став самостійною силою, здатною обнуляти голову держави.

Ну, а правління президента Порошенка – олігархічна вакханалія в чистому вигляді. І цей цинічний танець на кістках треба терміново припиняти. Поки ще залишається, що рятувати.

Бо українські олігархи – очевидні чи приховані посібники агресора. Як би вони не демонстрували свій патріотизм (Ігор Коломойський – аномалія). Оскільки путінська Росія надає олігархату середовище для комфортного існування коштом бюджету. А суверенна цивілізована Україна не дозволить собі такої самогубної розкоші.

Однак припинення влади олігархату – не простенька арифметична задачка про каналізаційні труби, що витікають із басейну. «Відібрати і поділити» тут не проходить.

Ще одна неочевидна проблема: а що робити з відібраною в олігархів власністю, якщо таке рішення буде прийнято? Нехай мова про гроші, тоді витягти їх з офшорів і повернути в бюджет. А як із промисловими підприємствами? Теж повернути? Такому ефективному власнику, як наша держава?

Ще гірша справа із садибами і угіддями наших нуворишів. Віддати під дитячі будинки і санаторії? Але для їхнього утримання потрібні колосальні кошти, яких немає. А інакше розкішні хороми почнуть розвалюватися, що вже відбувається з горезвісним Межигір’ям.

Є цілий спектр світових підходів до «приборкання» олігархії.

Найефективніший – у фашистській Німеччині, де великі промисловці обирали між надприбутками від військових замовлень і крематорієм концтабору. Зрозуміло, який варіант обрали всі. Щоправда, у фіналі деяких чекав Нюрнберг.

Найм’якший – це нинішня практика Великобританії щодо російських товстосумів. Там контролюється кожен їхній фінансовий крок, до того ж їм заборонено займатися не лише політичною, але навіть значущою громадською діяльністю (Роман Абрамович отримував дозвіл на покупку «Челсі» кілька років). Тобто сплачуй неабиякі податки, не висовуйся і живи поки. Але ні поважати, ні навіть визнавати тебе повноцінним членом суспільства ніхто не збирається.

Посередині перебуває розрекламований досвід Грузії, в якій великих бізнесменів заарештовували і пред’являли скрупульозну довідку, скільки він поцупив у країни. Повернув належне – живи вільно і більше не гріши. Не хочеш повертати – залишаєшся гнити в буцегарні. Так би мовити, урочистість справедливості в ручному режимі.

Як відомо, завершилося тим, що олігарх Бідзіна Іванішвілі знайшов підтримку Кремля, і тепер найкращий у світі борець із корупцією Міхеїл Саакашвілі чомусь проживає поза ощасливленою ним Грузією.

І це той негативний результат, про який необхідно пам’ятати, замахуючись на припинення олігархії. І зрозуміло, що це повинна бути не шалена кампанійщина, на кшатлт остаточно проваленої люстрації або знущальних е-декларацій, а послідовна продумана робота.

Тому є сенс перш за все говорити про принципи такої роботи.

1. ЛЕГАЛІЗАЦІЯ.

Мається на увазі цілковитий і остаточний вихід великого бізнесу з усіх офшорів і подібних лазівок, які дозволяють покривати поцуплене і ховатися від податків (потрібні розумні податки!). Структура власності повинна бути прозорою для уповноважених відомств і для суспільства, де це необхідно.

До того ж власність і доходи, отримані злочинно, через суд конфісковуються на користь бюджету, це не обговорюється. Але там, де очевидного криміналу немає, повинна діяти амністія капіталу. Про її ціну – трохи нижче.

2. ДЕМОНОПОЛІЗАЦІЯ.

Навіть амністований за капіталами олігарх не повинен залишатися монополістом і диктувати суспільству ціну й умови надання своїх товарів і послуг, як це зараз відбувається в енергетичній сфері у Ріната Ахметова і Дмитра Фірташа. Повинно бути розмиття контрольного пакета шляхом акціонування і входження держави і/або дрібних акціонерів.

До речі, цей напрямок добре розписано в Ігоря Коломойського у програмі «Укропу», можна використовувати.

3. ДЕПОЛІТИЗАЦІЯ.

Безумовне і незаперечне відділення бізнесу від політики і – головне – політиків. Спонсорувати громадські та партійні рухи, зрозуміло, можна, але абсолютно прозоро, із чистого прибутку і з лімітом максимального внеска. Віктор Пінчук може детально розповісти, як це робиться, наприклад, у США.

Порушення таких умов має жорстко каратися – як для олігарха, так і для нелегально підтриманої ним партії або руху. І тут терміни «конфіскація» і «заборона діяльності» не виглядають надмірними.

4. ДЕТОКСИКАЦІЯ.

Точнішого терміну підібрати не вдалося, але мова про те, що олігархат треба позбавити отруйних зубів – власних ЗМІ, загальноукраїнських телеканалів перш за все. А то в нас національних телеканалів більше, ніж у Франції – на широку ногу живемо. І всі збиткові, на утриманні олігархів. А то і країни-агресора.

Нічого страшного, що серіальної жуйки для мізків в ефірі поменшає. Нехай мас-медіа утримуються за реальні рекламні бюджети або їх утримують глядачі-слухачі-читачі. А за наявності Інтернету інформаційний голод нам очевидно не загрожує.

5. СОЛІДАРИЗАЦІЯ.

Йдеться про те, що наші олігархи не на особистих інноваціях піднялися, а надулися, як клопи на тілі країни. Країна в небезпеці, їй важко. Тому час повернути боржок, як плату за амністію капіталів.

Думаю, український великий бізнес повинен сформувати «Фонд національної солідарності». Частину коштів треба спрямувати на озброєння української армії, частину – на розвиток проривних напрямків, що забезпечують конкурентоспроможність України.

Але цей фонд в жодному разі не повинен бути під Кабміном або ще якоюсь владною інстанцією. Альтернативне фінансування, громадське управління, конкурентні результати. І, як наслідок, шанс на успіх.

Зрозуміло, що для реалізації наведеного потрібна ціла система законів, зокрема щодо питань оподаткування та амністії капіталів.

Який орган може займатися подібною антиолігархічною діяльністю? Та будь-який! За умови, що його очолить людина із принципами і мізками. Від НАБУ з НАЗК до Фінмоніторингу – у нас купа інституцій із могутніми повноваженнями, ось лишень усі вони функціонують у збитковому загальновладному алгоритмі.

Отже необхідна передумова для антиолігархізації – довгоочікувана поява у країні неолігархічної влади. Це вже зовсім інша, але не історія, а рішуча і безкомпромісна боротьба за суверенну успішну Україну.

P.S. Наступний мій цикл називається «Больові точки». Мова і язик, зі Штатами або з Росією, доля Криму і Донбасу, війна до перемоги або повзуча капітуляція – усе це теми, які поляризують українське суспільство. Але насправді це лише симулякри, які живуть усередині нас. Про це і поміркуємо.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka