Хоча у другій половині літа у західному світі зазвичай сезон відпусток, Росія помітно активізувалася на міжнародній арені. Схоже, Путін хоче розвинути міф про домовленості між ним та Дональдом Трампом, які начебто мали місце у Гельсінкі. Російський президент намагається диригувати «європейським оркестром», стоячи на плечах у американського колеги.
Зовнішньополітична кон’юнктура нині грає на руку Росії. Пройшов чемпіонат світу з футболу, який не надто енергійно бойкотували європейські політики, хіба що британські, а Ангела Меркель не полетіла до Москви виключно через невдалу гру німецької національної збірної. До речі, повідомлень про публічні згадки європейськими VIP-ами про голодування Олега Сенцова так і не прозвучало. Зрозуміло, у світових столицях ситуацію сприймають не лише через пафосні заяви президента ФІФА Джанні Інфантіно, проте Росія отримала від ЧС-2018 низку іміджевих бонусів, які намагатиметься використати ближчим часом.
Ситуація цілком сприятлива, адже саміт НАТО у Брюсселі викликав чимало запитань до поведінки Дональда Трампа та євроатлантичної єдності як такої, а зустріч Путіна та Трампа у Гельсінкі примусила американського президента виправдовуватися після повернення на батьківщину.
Президент США мимоволі став заручником свого прагнення бути за будь-яку ціну у центрі уваги. Росія ж швидко запустила інформацію про власну ініціативу щодо референдуму на окупованому Донбасі, яка була висловлена Путіним Трампу за закритими дверима. У Кремлі намагаються перейти у контратаку. Щонайменше у інформаційному просторі Заходу, де до Трампа часто ставляться з презирством, підтримуючи антиамериканізм, властивий частині політичної еліти Старого Світу.
Російський президент вправно використовує заточеність системи влади під виконання його вказівок, яка помітно контрастує зі станом справ як у Сполучених Штатах, так і в Європейському Союзі. До речі, про конфлікт Трампа з державним апаратом на різних рівнях та різного ступеня публічності все частіше пишуть американські медіа. Вашингтон втрачає не лише якості авторитетного гравця світової політики попри збереження військового та економічного потенціалу, але і перестає сприйматися як союзник ЄС. Сумніви у євроатлантичній єдності грають виключно на руку Кремлю, і той старатиметься розширити реальні або уявні тріщини.
Бліц-вояж міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова та начальника Генерального штабу ЗС РФ Валерія Герасимова до Ізраїлю, Німеччини та Франції на початку тижня потрібно розглядати саме у цьому контексті. У Росії відчули момент, коли американський президент для частини європейської еліти став менш бажаним партнером для переговорів, ніж російський. У Кремлі розраховують скористатися нагодою, щоб вирішити на власну користь ситуацію, що склалася у гарячих точках світу.
Цікаво, що Герасимов з 2014 року перебуває під санкціями ЄС, проте його пустили до двох європейських столиць для участі у перемовинах, які не анонсувалися.
Проте не варто забувати про вагомі відмінності. У Сирії російська військова присутність є офіційною, на запрошення президента Асада, тому участь Герасимова у переговорах є логічною. Тим більше, що урядові війська за допомогою Росії досягли помітних успіхів. Але військову присутність на Донбасі РФ постійно заперечує, і тому Герасимов навряд чи міг офіційно обговорювати щось більше за загальний безпековий клімат на континенті. Інакше його європейські візаві будуть дискредитовані за подвійні стандарти щодо врегулювання найбільшого конфлікту в Європі за останні 20 років.
Лавров та Герасимов з високою долею вірогідності привезли до трьох столиць спеціальні пропозиції Володимира Путіна, які повинні викликати інтерес його візаві. Дуже стримана реакція європейських медіа на цей несподіваний вояж свідчить, як на мене, про неоднозначність пропозицій та обмежене коло осіб, які мали можливість з ними ознайомитися. Не виключено, що Європі вчергове прийдеться обирати між вигодою та цінністю, між ганьбою та протистоянням.
Сполучені Штати відповіли асиметрично. Кримська декларація, яка підкреслено перегукується з декларацією Веллеса 1940 року, наголошує, що Вашингтон не визнає анексію Криму. Документ оперативно підтримала низка американських союзників у Європі, і це, як видається, лише перший крок. Наступним може стати запровадження санкцій проти європейських компаній, що візьмуть участь у реалізації NordStream-2.
Саміт у Гельсінкі: що далі?Проте головним для українців питанням лишається, що робити нашій державі у цій ситуації? Мабуть, важливо не покладатися на декларації та меморандуми та максимально наполегливо вимагати не вирішувати українські питання без участі України. Плюс змінювати державу та посилювати її обороноздатність та суб’єктність. Інших реалістичних варіантів немає.
Євген Магда, Інститут світової політики, спеціально для «Політеки», 26 липня 2018 року
