Десь у березні то було. Здолбунівська. Якраз біля того місця, де скандальне будівництво. Вечір, темно. Я в бороді й капюшоні. Стою біля свого камуфльованого Паджеріка, яким повернувся з АТО на ремонт. Паджерік без номерів. Стою, бо мене зупинив екіпаж патрульної поліції.
Власне, я бачив їх заздалегідь. Міг спокійно їхати позаду. До цього моменту три дні їздив по Києву, і мене ніхто не зупиняв. Просто цікаво стало: зупинять, якщо їм поперед очі під’їду.
Зупинили.
У мене не лише номерів, ще й документів на машину не було.
Я припаркувався і вийшов з автівки, як і Пугачов на відео. Поліцейські стояли поперед машини. Хлопець ближче до мене, дівчина трохи далі за ним. Я теж відкрив задні двері. Дістав звідти сумку із власними документами. Почали з’ясовувати, хто я і що за т/з. Ввічливо і толерантно.
Весь цей час розмову вів хлопець. Дівчина мовчала, не підтримуючи наш діалог, навіть коли звертався до неї. Була напружена наче пружина.
Потім я помітив причину. Вона весь час тримала руку на рукоятці пістолета, що був у неї на поясі. Розташування поліцейських було таким, аби унеможливити будь-які ймовірні мої дії, якби я виявився умовним Пугачовим.
Ми все з’ясували, потисли руки і роз’їхалися. Я – з надією та гордістю за рівень підготовки патрульної поліції. Вони – що дізналися, як легко відрізнити волонтерську машину від закосу під них.
За два роки спілкування з усіма без вийнятку силовими структурами можу стверджувати: системних змін нема. Косметичні, але не системні. Десь кадрові, десь флюгери. Патрульна поліція – це єдина світла цятка у тому мороку. Бо вони – то ми. Хлопці і дівчата з народу. З сусіднього двору. Ті, хто пішов наводити лад у своїх містах. Рівень довіри до ПП безпрецедентний.
Після Дніпра дві доби думав кинути все і записатися до ПП.
Я маю надію, що вбивство у Дніпрі призведе до посилення вимог щодо безпеки копів. Вимог до роботи в команді. Нам ще років 15 розгрібатися з породженими війною умовними пугачовими.
Бережіть себе. І не забувайте те, чого вас учили.
