Больові точки: миротворці ООН проти суверенітету України

Фокус у тому, що «Мінськ-1» — це домовленості винятково між Україною та Росією, довколишній світ вони не надто цікавили. Тому сторони, передовсім президент Порошенко (читайте спогади Юрія Думанського), змогли без проблем зіскочити з теми.

Тому до «Мінська-2» кремлівські підійшли системніше. Вони ретельно виписали всі положення, зокрема про «особливий статус Донбасу», провели прелюдію з Ангелою Меркель і Франсуа Олландом, потім провели переговори і відразу ж зафіксували «Мінськ-2» як резолюцію ООН. Тим самим практично позбавивши ПОПа можливості в його улюбленій манері постсовкового комерсанта трактувати пункти договору не так, як написано, а так, як хотілося б.

У разі введення миротворців ООН на Донбас можливості України для маневру звузяться, немов артерії інфарктника.

Треба чітко розуміти, що миротворці ООН не зупиняють бойові дії. І тим паче не відкидають агресора з захоплених ним територій — не їхня функція. Та й бойові можливості не дозволяють.

Подібним займаються об’єднані війська НАТО, отримавши на це мандат ООН. Але нам таке щастя не світить, бо його заступає вето РФ в Радбезі ООН.

ООНівські миротворці — це стандартний перший крок для так званого політичного врегулювання внутрішнього конфлікту з тотальною амністією бойовиків, особливим статусом регіону, що взявся за зброю, і загальнонаціональними виборами, після чого представники бойовиків, керовані ззовні, отримають легітимне право впливати на політичне сьогодення і майбутнє України.

Уся сіль — у визначенні «політичне врегулювання внутрішнього конфлікту». При цьому Росія з цього часу і практично назавжди — не агресор, а «безкорисливий промоутер миру».

Тому коли Петро Порошенко заговорив про введення миротворців на Донбас, це був погоджений із Росією, Німеччиною та Францією свіжий захід на реалізацію протухлої «мінської змови». А коли Володимир Путін погодився на цих миротворців, то і неекспертам стало зрозуміло, хто головний бенефіціант чергової капітулянтської витівки.

Алгоритм наступний: ООН ухвалює рішення про введення миротворців у ОРДЛО, яке Петром Порошенком і його пропагандистською машиною буде подано як історичну перемогу. ВСУ і бойовиків розведуть на тридцять-п’ятдесят кілометрів, Кремль дасть своїм команду на припинення вогню.

 Через кілька тижнів відсутності бойових втрат (іще одна перемога!) до Верховної Ради внесуть позачерговий законопроект щодо амністії та виборів. І наша пропагандистська машина здійме відчайдушний дзвін щодо того, що якщо терміново не ухвалити, тоді все: «гіпс знімають, клієнт від’їжджає». Тобто знімають санкції з Росії, їдуть миротворці, на Донбасі поновлюються бойові дії, Україна стає порушником резолюції ООН та інші жахи, на які охоче ведуться широкі народні маси.

До нас приїдуть представники Європи і розкажуть, наскільки мир кращий за війну, що багатим і здоровим бути краще, ніж бідним і хворим. А також про те, що Європа готова допомогти фінансово з відновленням Донбасу.

І під такий акомпанемент закон про «особливий статус ОРДЛО», цілком можливо, протягнуть через Раду. Тим паче що влада, відчуваючи безкарність, почне жорстко тиснути на опозицію і всіх незадоволених, а Захід цнотливо не помітить, як він це вміє.

Для реалізації подібного сценарію Кремль поторгується і погодиться на мандат миротворців на всю територію ОРДЛО, а не лише лінію розмежування (знову перемога ПОПа). І навіть на неучасть військовослужбовців РФ у контингенті миротворців (уже не просто перемога, а тріумф президентської дипломатії!).

Бо Кремль нічого не втрачає. Замість своїх військовиків він виторгує участь військових із Білорусі, Казахстану, Вірменії та іншого ОДКБ, а також із Сербії, Італії та інших своїх симпатиків. А що ж до контролю за українсько-російським кордоном, то озброєнь і боєприпасів Росія завезла на Донбас уже стільки, що за відсутності інтенсивних боїв цього арсеналу вистачить на кілька років. У крайньому разі – пошлють «гумконвой», а свої миротворці вчасно відвернуться.

Резон Кремля очевидний: він уперто реалізує свій план обміну анексованого Криму на напівзруйнований Донбас: їм Крим, нам Донбас. Це як якщо обкурені братки в’їхали б вам у зад на перехресті, забрали вашу машину, а оскільки у них усюди прихоплено, то вам іще й доведеться за рішенням суду лагодити їхню роздовбану тачку.

На поверхні й вигода Порошенка: на період реалізації «мирного врегулювання» він стає «священною мавпою», яку не можна чіпати, а вона може колобродити на повну. І щодня у владі для нього — неабиякий профіт.

А для України — неминучі проблеми. Передовсім через те, що ми не зможемо вибратися з нав’язаного формату «політичного врегулювання» без серйозних репутаційних втрат.

Не зафіксувавши в Конституції України «особливий статус» Донбасу, ми не позбудемося миротворців ООН без грандіозного скандалу і втрати майже всіх наших зовнішніх партнерів.

Навіть якщо до влади в Україні прийдуть найдіяльніші патріоти і буде в найкоротші терміни переоснащено нашу армію і військову промисловість, міжнародні домовленості триматимуть нас за горло.

Треба усвідомлювати, що ООН — бюрократична структура, що не поступається українським судам. У цій структурі є всі відомі бюрократичні заморочки: і політичні маневри, і телефонне право, і корупційні ризики, і все інше.

Ця структура до більшості питань підходить за суто формальною ознакою. І якщо Україна серйозно порушить режим миротворців, спробувавши повернути захоплену територію, то санкції запровадять уже проти нас. Тобто миротворча затія є ще більш руйнівною для суверенітету Україна, ніж «мінська змова», з якої виросла ця отруйна квітка. Вона не просто заморожує конфлікт із перспективою вживляння ОРДЛО в тіло Україна як зародка «чужого», вона ставить хрест на головних сподівання українського суспільства — очищенні та модернізації країни.

І виникає просте і сакраментальне запитання: а хто, власне, дав президенту Порошенку повноваження просити введення миротворців на територію України?

Зовнішньополітичну стратегію у нас визначає Верховна Рада. Президент і Кабінет міністрів її тільки реалізовують. Де хоч якийсь документ, проголосований депутатами, що вони підтримують ідею з миротворцями?

І якщо врахувати викладені вище наслідки, то йдеться вже не про просте перевищення повноважень, за яке свого часу судили одного прем’єра. Тут вимальовується значно серйозніша стаття КК.

Р. S. У світовому клубі такі країни, які не здатні самостійно погасити у себе збройне протистояння і не визнають офіційно зовнішню агресію, вважають неповноцінними. Саме тому, до речі, Володимир Путін так прагнув завершити війну з Чечнею будь-якою кров’ю.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka