Безпека по-мюнхенські: консервація невизначеності

Минулими вихідними у столиці Баварії відбулася щорічна Мюнхенська конференція з питань безпеки – найпрестижніший неурядовий форум, присвячений таким проблемам.

Багато хто небезпідставно очікував, що цьогоріч у Мюнхені буде артикульовано виразну позицію нової американської адміністрації щодо ключових проблем світового ладу: російську загрозу, роль НАТО і Європейського Союзу, ситуацію на Близькому Сході і протидію світовому тероризму, чимдалі більші розбіжності між Сполученими Штатами і Китаєм. Росіяни щиро розраховували почути про готовність Вашингтона до «великої угоди» і про де-факто новий розділ сфер впливу. Країни східної Європи сподівалися, що до Білого дому нарешті дійде згубність загравань із Кремлем і прозвучать меседжі про готовність США говорити з позиції сили. У столицях Старого Світу сподівалися, що адміністрація Дональда Трампа підтвердить свої союзницькі зобов’язання в НАТО. А у Вашингтоні прагнули донести до європейських партнерів по Альянсу думку, що за загальну безпеку платити потрібно всім.

Російська рулетка: десять років потому

Цими днями виповнюється рівно десять років відтоді, як незмінний російський президент Володимир Путін на полях усе того ж Мюнхена почав нову Холодну війну проти Заходу. Саме тоді кремлівський лідер шокував присутніх, несподівано заговоривши про жахи однополюсного світу, західну підступність і симетричну відповідь РФ.

Десять років тому мало хто сприйняв слова Путіна навсправжки. Лідери вільного світу і експерти просто покрутили пальцем біля скроні і тут же забули. Їх можна зрозуміти: про яку «симетричну відповідь» може йтися з боку економічного і демографічного карлика, уся клептократична еліта якого вважає за краще купувати вілли в Ніцці, зберігати гроші у Швейцарії, а вчити власних дітей – у Лондоні?! Недооцінивши рішучість Кремля, Захід отримав спочатку вторгнення до Грузії, потім – агресію проти України та килимові бомбардування Алеппо, а під кінець – втручання у вибори у США і ключових європейських країн.

Десятиліття потому в Москви були всі підстави розраховувати на успіх. Справді: у Білому домі – свій хлопець, Єлисейський палац уже у травні мав зайняти хтось зі симпатиків господаря Кремля, та й у Німеччині зростання кількості прихильників ультраправих здатне суттєво змінити баланс сил на користь Росії.

Однак в останній момент усе пішло не за путінським сценарієм. У Франції намітилася зміна лідера електоральних симпатій; у Німеччині рейтинги надто правих виявилися явно недостатніми для суттєвої корекції зовнішньої політики країни. Але головне – адміністрація Дональда Трампа виявилася зовсім не такою безпринципною, як розраховували у Кремлі.

Після відставки радника з національної безпеки президента США Майкла Флінна розбіжності між Москвою і Вашингтоном почали наростати, як снігова куля. Буквально наступного дня, 14 лютого, прес-секретар голови Білого дому Шон Спайсер заявив, що президент Трамп чекає від Росії повернення Криму і деескалації на Донбасі. А ще через день, 15 числа, новий шеф Пентагону Джеймс Меттіс на зустрічі міністрів оборони країн-членів НАТО закликав вести перемовини з Росією «з позиції сили», попередивши: «ми не маємо наміру дозволяти Росії своїми діями заявляти про себе голосніше, ніж інші [гравці на міжнародній арені]».

16 лютого на полях саміту «Великої двадцятки» в німецькому Бонні відбулася перша зустріч новопризначеного держсекретаря США Рекса Тіллерсона і голови МЗС РФ Сергія Лаврова. Цікава деталь: після обміну протокольними рукостисканнями, помічники Тіллерсона попросили пресу залишити кімнату перемовин. Такий підхід, за чутками, шокував навіть жодного разу не поміченого в сантиментах Лаврова, який не зміг втриматися від запитання: «Навіщо ви їх виставили?»

Як би там не було, на зустрічі «Ті-Рекс» підтвердив репутацію неймовірно жорсткого перемовника і розвіяв побоювання у своїй проросійськості. «Тоді як ми заново шукаємо спільний ґрунт, ми очікуємо, що Росія виконає свої зобов’язання щодо Мінських домовленостей, працюючи на деескалацію насильства в Україні», – стверджується в короткій заяві на сайті Держдепартаменту Сполучених Штатів.

Як стверджують західні ЗМІ з посиланням на свої джерела, під час розмови Тіллерсон був куди конкретнішим. «Не може бути жодної співпраці з Москвою, якщо вона не дотримується своїх зобов’язань у нестійкому українському мирному процесі», – наголосив держсекретар.

На самій Мюнхенській конференції загрози, які надходять від Росії, продовжували залишатися однією з топ-тем заходу. Про небезпеку військових, гібридних і кібервикликів, що генеруються Москвою, говорили лідери НАТО і Європейського Союзу, Німеччини та Франції, країн Балтії та країн східної Європи.

Не проігнорував російську тематику і віце-президент Сполучених Штатів Майк Пенс: «Щодо Росії, вона повинна нести відповідальність за свої дії в Україні».

Крім того, практично всі спікери конференції висловилися проти скасування антиросійських санкцій до цілковитого виконання Мінських домовленостей. А сенатори-республіканці Джон Маккейн і Ліндсі Грем традиційно запропонували зазначені санкції посилити.

Що характерно, Москва досі утримується від жорстких коментарів, вважаючи за краще удавати, що нічого не відбувається. Водночас російським ЗМІ наказали припинити хвалити президента Трампа, а віце-прем’єр РФ Дмитро Рогозін знову взявся потрясати кулачками – цього разу він пригрозив «розірвати» протиракетну оборону США.

Про роль НАТО: скільки нині коштує безпека

Напевно, найактуальнішим питанням Мюнхенської конференції стало питання бачення новою адміністрацією Сполучених Штатів ролі і місця Північноатлантичного альянсу в системі пан’європейської і світової безпеки.

В європейців є всі підстави для занепокоєння: Дональд Трамп неодноразово називав НАТО застарілою і не найефективнішою організацією. Заклики новообраного президента до європейців нести більшу відповідальність за власну безпеку, разом із його намірами зосередитися, перш за все, на американських проблемах, вселяли побоювання того, що США мінімізує свою участь у справах Старого континенту, залишивши Європу без американської парасольки безпеки.

Зі свого боку, американці не втомлюються висловлювати своє невдоволення несумірним внеском у забезпечення безпеки. І тут їх можна зрозуміти: статут НАТО вимагає, щоб країни-члени Альянсу витрачали на оборону не менш як 2% свого ВВП. Наразі більшість учасників блоку таку вимогу грубо ігнорують. Крім США, лише чотири держави мають військовий бюджет, який формально відповідає цьому критерію: Великобританія, Польща, Естонія та Греція.

До того ж навіть зазначені країни найчастіше досягають такого показника завдяки відвертому окозамилюванню: до оборонних статей, наприклад, зараховують витрати на соціальне забезпечення членів сімей військовослужбовців, включаючи навчання їхніх дітей. Критики зазначають, що військові витрати тієї ж Великобританії, якщо все правильно порахувати, становлять не задекларовані 2,21, а 1,79%.

При цьому Сполучені Штати, яким хоча б через географічне положення нічого не може загрожувати, витрачають на оборону 3,6% свого ВВП. В абсолютних цифрах контраст виглядає ще разючішим: витрати США на оборону торік становили $664,5 млрд, або 70% від військових витрат усіх країн-членів НАТО. Військові бюджети решти учасників Альянсу, разом узятих – $238 млрд (а якщо прибрати штучні накрутки, то не більш як $200 млрд).

Ще в 2014 році на історичному саміті НАТО в Уельсі члени Альянсу таки погодилися довести свої витрати до встановленого мінімуму в 2%. Але наразі більшість країн просто ігнорують взяті на себе зобов’язання: так, витрати Німеччини торік навіть знизилися до абсолютно непристойного показника в 1,19%.

На полях Мюнхена і поза ним представники Вашингтона чітко артикулювали, що подібна ситуація не може тривати до нескінченності. «Американський платник податків більше не у змозі нести на собі не співставну частку в захисті західних цінностей. Американці не можуть піклуватися про безпеку ваших дітей більше, ніж ви самі», – сказав голова Пентагону Джеймс Меттіс на вже згаданій зустрічі міністрів оборони країн-членів НАТО у Брюсселі. «Америка виконає свої зобов’язання, але якщо ваші країни не хочуть, щоб Америка обмежила свою роль у цьому альянсі, кожна з ваших столиць повинна продемонструвати підтримку нашій спільній обороні», – додав він.

Україна в Мюнхені

Зате минулий саміт можна назвати невдалим для нашої країни. Як ми вже зазначали, російська загроза була однією з основних тем Мюнхена-2017. Як і раніше, більшість спікерів наводили інтервенцію Кремля проти України.

Однак цьогоріч Україна не стала топ-темою конференції. Акцент змістився з україно-російської війни на обговорення загроз, що надходять від Кремля безпосередньо країнам Заходу.

«Питання Росії домінувало на цій конференції. Воно панувало і торік, але тоді воно стосувалося дій Росії в Україні, а зараз – ні. Тепер йдеться про спроби Росії вплинути на вибори», – зазначила експерт із США Джейн Харман, відкриваючи дискусію за участю американських сенаторів.

У такій ситуації вітчизняним спікерам необхідно докладати більше зусиль, щоб показати універсальність українських проблем, продемонструвати значущість нашої країни для європейської і світової безпеки. Розповідати про російську агресію проти нашої країни, як зробив президент Порошенко у своїй чудовій промові 17 лютого цьогоріч, важливо і потрібно, але – очевидно недостатньо. Значно важливіше спрямувати зусилля на те, щоб вплести проблеми України у світовий контекст.

Максим Вікулов