31 березня 2019 року відбудуться чергові вибори Президента України. І, незважаючи на провокативні чутки, які розповсюджуються Банковою щодо можливості переформатування державного устрою з парламентсько-президентської форми управління на чисту парламентську і проведення дострокових президентських виборів вже восени, за відсутності «чорних лебедів» найближчим часом, вибори все-таки мають відбутися у встановлений Конституцією термін.

За останніми соціологічними опитуваннями визначилося шість найбільш вірогідних, на думку соціологів, кандидатів на булаву – Юрій Бойко, Святослав Вакарчук, Володимир Зеленський, Олег Ляшко, Петро Порошенко та Юлія Тимошенко. І то незважаючи на те, що двоє з шістки ані пари з вуст про свої президентські амбіції. При цьому ставити названих політиків/лідерів довіри громадян у порядку зростання рейтингу абсолютно не має сенсу, бо різниця між ними насправді вимірюється статистичною похибкою і коливається в залежності від того, хто замовляє саме опитування. А максимальний результат на рівні 10-11%, і біля 40% тих, хто не визначився та/або чекає нових облич  – це свідчення того, що фаворита, мабуть вперше в історії України, виборці не мають. Відповідно несподіванки можливі як ніколи. Питання лиш в тому які?

Сотня кандидатів – це реальність

Політичні експерти прогнозують величезну кількість кандидатів, які будуть зареєстровані ЦВК. Називаються цифри в 60, 70 і навіть 100 претендентів.

Насправді ж, незважаючи на поділ вподобань виборців, як мінімум на 5 умовних секторів – влада, популізм, реваншизм, націоналізм і нові обличчя – ставки високі як ніколи.

Мова про вибір між існуванням незалежної суверенної України, держави з ринковою економікою, працюючими державними, політичними та громадянськими інститутами і європейським майбутнім і державою – кульгавою качкою (failed state), яка не має власної долі, із статусом де факто протекторату Росії або ж васала колективного Заходу.

Перший сценарій для України може реалізувати лиш кандидат від нових прогресивних, які ще часто називають демократичними, сил.

Другий сценарій неодмінно реалізує будь-хто, обраний виборцями решти чотирьох секторів. Відмінності лиш тактичного плану – стане Україна федеральним округом Росії, перетвориться на щось типу нью-Васюки по-Абхазьки, буде роздертою на декілька квазідержавних утворень чи «виборе» в кровавій бійні роль частково визнаного Косова в територіальних межах декількох західних областей з втратою всього лівобережжя, а можливо й половини, чи навіть всього, Києва.

В Москві з нетерпінням чекають початку виборчого процесу в України, вже із задоволенням потираючи руки, й успішно розкладаючи передвиборчі «яйця» по різних корзинах, паралельно повним ходом нарощуючи «освоєння» України з середини.

Рятування утопаючого – це справа самого утопаючого!

А що ж ми, українці? Яким чином ми боремося за Україну, готуємось до тектонічних політичних змін всередині країни? На що сподіваємось, а головне –  що робимо для збереження власної Батьківщини?

Відповідь далека від оптимізму. Адже похвастатися практично нічим. Як це не прикро констатувати. Адже ініціативи на кшталт «Нові лідери України», «Стратегія Трансформації України» тощо – це не панацея. З них нові смисли, реальних лідерів, а головне нові політичні команди не народиш.

Єдине, що дало слабку надію, – ініціатива декількох інтелектуалів та представників прогресивного політикуму щодо висунення так званого єдиного кандидата від нових політичних та громадських сил і рухів. Проте реалізація вже на старті викликає більше запитань і розчарувань, аніж відповідей на них і надії.

Чому? Відповідь очевидна. Звернення, яке підписали вже понад чотири сотні людей, в тому числі й автор цього допису, ініціатори адресували лише шести потенційним, на думку ініціаторів, кандидатам в Президенти, яких вони вважають представниками так званого «прогресивного політикуму», – Василю Гацьку, Анатолію Гриценку, Михайлу Саакашвілі, Андрію Садовому, Олександру Солонтаю та Віктору Чумаку.

Практично в кожного з них є свої позитивні досягнення, хоча кожен з них має вдосталь і провалів чи політичних помилок. Не має сумнівів у тому, що більшість з них вболівають насамперед за Україну, а не за себе любимого чи за якусь іншу країну.

Проте чому 6, а не 16, наприклад, чи 38? Хто і по якому праву вирішив? Які критерії? Звідки така монополія на істину?

А де віце-прем’єр Іванна Климпуш-Цинцадзе, яка найбільше з усіх нинішніх політиків робить протягом останніх чотирьох років для європейського і євроатлантичного майбутнього України?

А як же Павло Шеремета, один з кращих управлінців країни, людина, яка одна з небагатьох в Україні розуміє причини існуючого стану речей, знає що робити і має хребет ніколи ні під кого не стелитись?

Де Ганна Гопко, яка, як та левиця, на свій страх і ризик,  мотається по світах і в середині України, намагаючись заручитися якомога більш масштабною практичною підтримкою світової спільноти і місцевих громад, в тому числі на Сході України, в питанні протидії російській агресії?

А чим не вгодив Олексій Гончарук, творець Офісу кращого регулювання (BRDO), безпрецедентного для України проекту, який взяв на озброєння принцип «вперед до перемоги України через малі переможеньки в кожній доступній сфері», і вже зумів допомогти державі досягти серйозного рівня мінімізації втручання держави в діяльність бізнесу?

Чому не Віолета Москалу, українка, яка залишила престижну роботу в французькому Лотаринзькому Університеті під час Революції Гідності й створила мережеву організацію «Глобал Юкрейн» для консолідації роботи українських громад понад 100 країн, які просувають інтереси України у світі? Адже Рух Global Ukrainians може зіграти в Україні роль, схожу на вклад Солідарності у трансформацію Польщі, це надзвичайна потужна сила, яка допоможе Україні створити альтернативну здорову політичну платформу, здатну внести серйозний внесок у перемогу над олігархічною клептократичною системою.

А де Роман Безсмертний, на прес-конференцію якого з приводу наміру взяти участь у виборах прийшли сотні журналістів? Навряд чи до речі висунення десь 4 з 6-ти фігурантів списку демократичних кандидатів «імені Федорина» викличуть такий резонанс в українських ЗМІ, не говорячи вже про іноземні. Солонтай і Гацько так точно, при всій повазі, як це не прикро констатувати.

Чому не Віталій Купрій, успішний бізнесмен, який зміг побудувати бізнес в Австралії з нуля і повернувся в Україну під враженням від Помаранчевої Революції, будучи відданим ідеї її реформування? І то людина, яка не боялася боротися як з режимом Януковича, навіть незважаючи на погрози життю, так і не зрадила своїм принципам правозахисника в сучасних умовах, будучи вже нардепом.

А можливо треба задуматися про успішних лідерів думок в регіонах? Наприклад, про того ж Вадима Шебанова, одного з активних організаторів Євромайдану в Дніпрі, ефективного менеджера часів організації протидії агресії Росії і куратора процесу декомунізації в регіоні. Чи про Юрія Бову, мера Тростянця, одного з найуспішніших малих міст України?

А як бути з легендами дисидентського руха, які й понині не втратили хист у захисті інтересів України й людей, які їх делегували. Хіба Мустафа Джамілев має менший вплив на політичні й суспільні процеси в Україні, аніж будь-хто із запропонованої шістки?

Та й не комусь одному чи якійсь групі людей, хай і навіть найавторитетніших в Україні, загалом вирішувати хто має входити до пулу демократичних, прогресивних, нових чи як би їх не називали, кандидатів, які мають обрати між себе одного єдиного, і дати бій існуючій олігархічній політичній системі, яка невпинно вбиває Україну, наближаючи нас всіх, українців, до катастрофи.

Ба більше, один з ініціаторів процесу під умовною назвою «врятувати рядового «єдиний кандидат для України» договорився навіть до того, що для визначення цього «єдиного» з придуманих ним же згаданих шести слід провести квазівибори – праймеріз, і то по всій Україні. І дарма, що Законом така процедура не передбачена, легітимність списку саме з шести осіб нульова, а ресурсів на цю відверту утопію з присмаком афери не дасть жоден з поважних бізнесменів, в якого є розум. Головне – кинути в маси сиру ідею, і потім її обсмоктувати з різних боків, відволікаючи увагу людей від ключової проблеми – бути чи не бути Україні після цих виборів. І якщо бути, то якою?

Чи може в нього замовлення від одного з зацікавлених кандидатів з так званої старої гвардії затролити тему, як таку? Хто знає…

То що ж з усім цим робити? Як не занапастити Україну і не втратити вчергове шансу? Рецепт є. Він очевидний і доволі простий та некоштовний.

Перше. Немає нічого більш об’єктивного, аніж соціологічні опитування, вони насправді здатні визначити суспільні настрої і поставити на місце аферистів і політичних клоунів всіх мастей. Кращого ніхто ще не придумав. Тому для того, щоб легітимність пулу демократичних / прогресивних / нових, а насправді просто проукраїнських, кандидатів ні в кого не викликала сумнівів, слід провести вже зараз, протягом наступного місяця відкрите соціологічне опитування з єдиним питанням: «кого би Ви хотіли бачити наступним президентом України»? При цьому зробити застереження такого змісту: «окрім діючого та колишніх Президентів, прем’єрів, генпрокурорів, спікерів парламенту, лідерів парламентських політичних партій та фракцій, а також колишніх членів «Партії Регіонів» та КПУ.

Друге. Провести в серпні круглий стіл за участю 25-ти або навіть 50-ти чи й 100-та найрейтинговіших кандидатів, яких визначать українці за результатами соціологічного опитування. Під час нього підписати Спільну заяву про створення Коаліції за Європейську Україну. Ключове зобов’язання – погодитися з вибором українців і об’єднати зусилля навколо найрейтинговішого кандидата, який визначається українцями в грудні, напередодні оголошення виборів.

Третє. Провести наприкінці листопада – початку грудня соціологічне опитування, в якому запропонувати українцям визначитися з тим кандидатом, який, на їхню думку, є найбільш прийнятним як єдиний кандидат від утвореної Коаліції. При цьому до переліку осіб в бюлетені включити всіх, хто підпише згадану Спільну декларацію, незалежно від того, буде їх 25, 50 чи скільки.

Таким чином буде досягнуто найвищу ступінь легітимності такого кандидата і унеможливить відмову інших конкурентів від його підтримки, як це вже неодноразово траплялося в історії сучасної України.

Рецепт Макрона для України

І ще одне. Виграшу на Президентських виборах замало, хто би не став переможцем, – сильний, як кремінь, генерал Чумак, не по жіночому стійка віце-прем’єр Климпуш-Цинцадзе, неймовірно системна Віолета Москалу, загартований в сміттєвих війнах мер Садовий чи хтось інший, чиє ім’я можливо ще й не відоме широкому загалу, як це було у Франції з  Макроном.

Важливо паралельно організувати роботу по підготовці до парламентських виборів, які, згідно з Конституцією, мають пройти за півроку після президентських. Так от запорука успіху ідеї щодо визначення оптимального єдиного кандидата, який має всі шанси стати переможцем в боротьбі за посаду глави держави, – включення в список партії, яка піде на парламентські вибори під його прапором, як би він не називався, лідерів вподобань українських виборців. В такому випадку нарешті прикре (не)українське правило «переможець отримує все» піде в небуття.

При цьому при підготовці варто сформувати не лише список кандидатів в парламент, а й програму розвитку України, принаймні на найближчі 10-15 років, персональний склад кандидатів до Уряду на чолі з прем’єр-міністром, керівників інших органів державної влади, а також місцевих керівників.

Загострення на Донбасі: хто замовник?

Насправді «авгієві конюшні» в Україні наскільки занедбані, що посад і роботи вистачить на всіх, було б бажання працювати. А виборці, не сумніваюся в цьому ні на йоту, оцінять системність підходу, відкритість і вміння визначити пріоритетом інтереси України, української політичної нації й кожного громадянина та іноземця українського походження за кордоном на противагу власним меркантильним амбіціям. Вони за це нагородять своєю довірою, а це, як відомо, найвища цінність для будь-якого політика у світі, вірю, що й в Україні.

Операція «Новий президент для України» має всі шанси на те, щоб бути успішно реалізованою. До роботи! Хто візьме на себе ініціативу з реалізації – той вже переможець! І то незалежно від того, яку обійме посаду по факту. Адже виграє Україна. Виграємо всі ми, українці, незалежно від того, хто якою мовою говорить, в яку церкву ходить, де і ким працює тощо.

Вадим Трюхан, дипломат, голова правління ГО «Європейський Рух України»