Причини, основні актори і їхні інтереси в Україні
Уже п’ятий рік в Україні не припиняється найбільша за всю історію незалежності соціально-політична та економічна криза, викликана, перш за все, подіями 2014 року. Ця криза посилюється затяжним військовим конфліктом на Донбасі, який на сьогоднішній день далекий від свого вирішення.
Влада, яка прийшла в 2014 на гаслах радикального реформування країни і вирішення «донбаської проблеми» за лічені години, на даний момент начебто забула про свої обіцянки. Це не дивно: менш ніж за рік в Україні повинні пройти президентські вибори, через півтора року очікуються вибори в парламент. У країні вже повним ходом йде передвиборна кампанія, і увага як можновладців, так і громадськості зосереджена на цих подіях. Між тим, інші виклики і проблеми країни нібито ігноруються.
Очевидно одне: затяжна економічна криза української держави триває і посилюється. Час невблаганно йде і у країни залишається все менше шансів на розвиток, зростання економіки і гідне життя. Для більш глибокого розуміння сучасної української ситуації слід детальніше розібратися з причинами, які призвели її до того важкого стану, в якому вона знаходиться на поточний момент.
Системна криза української держави виростає з наступних проблем.
1. Демографічна криза
Перепис населення в Україні не проводився з 2001 року. Після 2014 року і до цього дня країну покинули і продовжують залишати мільйони.
Багато з них – сезонні робітники, трудові мігранти. За фактом, в державі практично відсутній працюючий і виробляючий що-небудь прошарок людей: більшість таких або працюють за кордоном, або перебувають в тіні. При цьому наявна величезна кількість пільговиків і бюджетників – людей, для економіки не потрібних. Чи треба при цьому говорити про депопуляцію, яка не припиняється з 1994 року?
Додавши сюди ще й анексований Крим і наполовину непідконтрольний Донбас, цифри і зовсім стають катастрофічними. Держстат запевняє, що зараз в Україні проживають 42 мільйони чоловік, проте скільки реально залишилося населення в країні, не знає ніхто. Демографічна криза накладається на міграційну: тільки в Росії зараз більше 3 мільйонів наших співвітчизників, в Польщі – близько 2. Ці цифри величезні.
2. Політична криза
Невміння і небажання еліт домовитися в умовах постійного скорочення придатних для розподілу між фінансово-промисловими групами ресурсів формують стійку політичну кризу і нестабільність, що підриває довіру як до українського політикуму, так і до керованої ним держави.
3. Економічна криза
Безробіття, трудова міграція, втрата російських ринків і ринків СНД, «просідання» значної частини ВВП через війну і анексії, а також залежність від міжнародних кредиторів роблять ситуацію в економіці катастрофічною.
Влада говорить про зростання ВВП в 2-3%: це мізерно мало, адже Україна сильно відстає від світової економіки, при цьому 10% її ВВП йде на погашення зовнішніх боргів.
Крім того, країна має гігантський держборг, далекий від безпечного рівня: співвідношення розміру держборгу і ВВП – 72%, при цьому верхній пік безпечного рівня – 60%. До того ж в найближчі чотири роки Україна повинна буде виплатити 20 мільярдів доларів за зовнішніми позиками. У Мінфіні вважають, що впоратися з борговим навантаженням Україні допоможе вихід на міжнародні ринки запозичень, простіше кажучи, вона візьме борг, щоб повернути борг.
4. Військова криза
Не можна забувати про війну на Донбасі, що «тягне», тільки офіційно, 5% з українського ВВП (кошти, що виділяються на оборону) і є постійним фактором нестабільності.
5. Геополітична криза
Україна – пішка на великій шахівниці, висловлюючись мовою Бжезинського. Поки вона залишається предметом торгу і геополітичної сутички між Заходом і Росією, яка вважає цю територію «своєю», їй не бачити світу і процвітання.
Основні вершителі «українського питання» і їхні головні інтереси в Україні
Ситуація в Україні сьогодні є досить хиткою «стабільною нестабільністю». Існує ряд сил, які впливають на зовнішні і внутрішні «розклади» країни. Спробуємо виділити основні з них.
На зовнішній арені це Сполучені Штати Америки, Європейський Союз і Російська Федерація.
На внутрішній арені це, кажучи умовно, влада, радикали, опозиція і сепаратисти.
Розглянемо ситуацію детальніше.
Сполучені Штати Америки
США є одним з найголовніших союзників і «великих друзів» України. При цьому участь Америки в українському житті і допомога американської влади українській державі сьогодні недостатні.
Якщо говорити про можливість президента США вплинути на українську ситуацію, то не варто покладати на це великих надій. Дональд Трамп сьогодні так чи інакше змінює всю американську зовнішню політику.
Америка демонструє, що вона більше не буде таким «локомотивом», яким вона була в період з часів президентства Рейгана і до останніх днів Обами, однак при цьому її дії досить жорсткі, місцями навіть волюнтаристські.
Можливо, це побічно вплине на інших гравців, дасть їм більше простору для маневру. У будь-якому випадку, навряд чи варто очікувати, що американський лідер особисто займеться якнайшвидшим вирішенням українського питання.
Але це не означає, що в США забули про Україну. У контексті майбутніх виборів до Конгресу логічно припустити підвищену увагу Демократичної партії до українського питання. Паралельно з цим починає розігруватися чергова антиросійська карта: держсекретар Помпео вже заявив, що РФ спробує втрутитися в ці вибори, як вона нібито зробила в 2016 році. Все це в сумі може привести до прийняття нових антиросійських заходів і тимчасового збільшення підтримки і допомоги Україні. Втім, немає великої ймовірності, що найближчим часом США мають намір кардинально працювати по українському питанню: вони поглинені іншими, більш важливими проблемами.
При цьому Америка досі має стійкі інтереси в Україні. Країна використовується ними як форпост в грі проти Росії.
Конфлікт в Україні вигідний США з кількох причин. По-перше, тому що він дасть можливість Білому дому розташувати американське озброєння ближче до російських кордонів. По-друге, за допомогою конфлікту забезпечується постійна нестабільність регіону, що ідеально підходить для структурних реформ в США, зокрема в торгівлі корисними копалинами і паливно-енергетичною сировиною. Нарешті, ситуація в Україні означає значну залученість сил і ресурсів Росії, тому американському уряду вигідно продовжувати конфлікт і тим самим вибудовувати «антиросійський блок», як в Холодну війну.
Серед усього іншого, на сході України розташовується одна з наймасштабніших металургійних промисловостей Європи. Білий дім може використовувати це, щоб згодом отримувати дохід від управління ресурсами. Так США вже робили, наприклад, в Афганістані.
Російська Федерація
У Росії ситуація в цілому аналогічна зі Сполученими Штатами. Вона так само поглинена своїми внутрішніми проблемами і геополітичною грою Володимира Путіна. Україна, очевидно, відійшла поки що на другий план в російському порядку денному.
Незабаром нашу країну чекають вибори, на яких Росія напевно спробує зіграти, проштовхнувши лояльних їй кандидатів.
Втім, російський слід в українських виборах стовідсотково буде занадто перебільшений українською ж стороною. Що стосується Донбасу, найближчим часом слід очікувати продовження млявої напівзамороженої війни. Про це свідчить перепризначення Владислава Суркова: Кремль сьогодні не зацікавлений в швидкому вирішенні донбаської проблеми.
Зручніше підтримувати квазі-республіки на мінімальному забезпеченні, не даючи загинути, потихеньку «впихуючи» Донбас в Україну на неприпустимих для неї умовах. Загалом, конфлікт поступово заморожується, як це вже бувало в Придністров’ї і в Грузії. Само собою, в разі ескалації бойових дій Росія втрутиться, проте поки немає причин їй самій провокувати хоч скільки-небудь серйозне загострення.
Інтереси Росії в Україні при цьому все ще значні. У Кремлі не перестають розглядати країну як «кишенькову» територію і не втрачають надій повернути Україну в свою орбіту (в якій вона, втім, багато в чому до сих пір і знаходиться, адже Росія все ще наш головний торговий партнер).
Інтереси РФ на території української держави – економічні і геополітичні. В економічному сенсі все зрозуміло: Україна є великим торговим партнером Росії, останнім часом товарообіг між двома країнами і рівень інвестицій з російської сторони, попри все, збільшуються. Що стосується геополітики, то і тут немає особливих секретів: Росія «гальмує» рух України в бік Заходу за допомогою Донбасу і Криму, «торгується» з США і намагається дати адекватну відповідь діям Америки, зберігаючи в запасі простір для блефу та / або маневру.
Однак з 2015 року можна спостерігати стійке зміщення геополітичного «погляду» Володимира Путіна в сторону Близького Сходу і співпраці з Китаєм.
Європейський Союз
Європейський Союз (перш за все Німеччина і Франція) на сьогоднішній момент дезінтегрується. Ангела Меркель намагається утримати уряд ФРН від розпаду в зв’язку з катастрофічною ситуацією з біженцями, вона також стурбована погіршенням відносин з сусідами (Австрія, Італія, Греція). Еммануель Макрон, як президент країни-головного союзника Німеччини в ЄС, також вирішує внутрішньоєвропейські проблеми.
Обидва ці держави сьогодні явно заграють з Росією і збільшують рівень партнерських відносин.
При цьому тільки навесні 2018 року Україні від імені Євросоюзу в черговий раз прямо було заявлено: ніяких перспектив членства в ЄС і в НАТО країна на поточний момент не має. Однак дипломатична, консультаційна і фінансова підтримка Україні Євросоюзом поки що не припиняється, хоча вона і не зрівняється з тією, яку мала українська держава в 2014-15 роках.
Якщо говорити про вплив на ситуацію всередині країни, то ЄС може так чи інакше вплинути на політичні питання (як це було з різкою заявою Мінгареллі стосовно Антикорупційного суду) і на економічну ситуацію, але навряд чи Європа здатна стати каталізатором або перешкодою для подальшого розвитку української кризи (в тому числі і у військовому плані).
Інтереси ж Євросоюзу в Україні перш за все економічного характеру: країна для Європи є величезним ринком, при цьому європейський ринок для України практично недоступний через невідповідність українських стандартів в тій же металургії європейським. Європа розглядає українську державу як свій сировинний придаток, а також в геополітичному і геостратегічному напрямках: як антиросійський «таран» і інструмент в нову холодну війну.
Можна констатувати явний міжнародний status quo, що склався навколо українського кейса. Це ще не Велика Угода, але вже її віддалене відлуння.
Так чи інакше, але тимчасовий паритет акторів міжнародної політики в особі США, Росії і ЄС щодо України на даний момент очевидний. Всі гравці зайняті вирішенням власних важливіших проблем, ніхто не налаштований найближчим часом радикально педалювати ситуацію, змінюючи її в свою сторону. Це не означає, що сторони задоволені наявним: компроміс, як відомо, гірше будь-якої з альтернатив.
Однак для зміни status quo потрібні сила, воля, ресурси і доцільність дій. Поки що ніхто з міжнародних гравців не має нічого, крім, мабуть, засобів для різкої зміни ситуації в Україні. І ось тут приходить саме час поговорити про сили всередині самої української держави.
Микита Трачук, політолог
