Новий зовнішньополітичний курс України

За декілька днів громадяни України і світ взнають ім’я нового Президента України. Ним стане Петро Порошенко або Володимир Зеленський.

Одна з ключових компетенцій глави держави згідно зі статтею 106 Конституції України – зовнішня політика.

За 27 років незалежності України 5 Президентів нашої держави реалізовували 5 різних зовнішніх політик. Умовно їх можна охарактеризувати як I) лавіювання між Росією і Заходом після розвалу СРСР; II) багатовекторність; III) декларативна євро- та євроатлантична інтеграція; IV) позаблоковість та V) втеча від Москви.

Жоден із зовнішньополітичних курсів, які реалізовувалися попередніми президентами, не забезпечив Україні успішності і досі не гарантував незалежності та суверенітету нашої держави.

Великою мірою проблема в недолугій внутрішній політиці, яку самостійно, чи разом з урядом та парламентом, реалізовували керівники України. Адже, як відомо, зовнішня політика – заручниця внутрішньої. Як результат, Україна залишається уразливою перед зовнішніми загрозами.

Тому наразі настав час для того, щоб у зовнішньополітичний курс України було внесено суттєві зміни, адже мова про виживання держави. По суті питання стоїть руба – зараз, або ніколи.

Україні потрібен новий зовнішньополітичний курс. І хто би не став наступним Президентом, він зобов’язаний взяти на себе місію його формулювання і впровадження.

Яким він має бути? Відповідь на поверхні.

Перше. М’яка сила – це фішка

Україні нав’язується статус вічного яблука розбрату між колективним Заходом та Росією. Це даність. Але з нею треба не миритися, а працювати. Для того, щоб ситуація змінилася корінним чином, потрібне застосування м’якої сили по відношенню як до Росії, так і до наших західних партнерів. Мостом Україні ставати не потрібно, адже по ньому лиш ходять, не звертаючи уваги на те, з чого він і що під ним. Проте пов’язуючою ланкою наша країна стати має. Ні Захід, ні Росія нікуди не подінуться. Їхні інтереси, принаймні в короткостроковому вимірі, співпасти не можуть. Проте ретранслювати і адаптувати їх спробувати варто.

Друге. Україна – це ключовий фактор безпеки в Європі

Членство в ЄС і НАТО є двома безсумнівними пріоритетами. Проте чи досяжні вони за умови постійних закликів відкрити двері Україні, не підкріплених аргументами – чому це їм потрібно? Питання далеко не риторичне. І відповідь – навряд чи. Найближчі 5 років мають стати періодом напруженої внутрішньої роботи, спрямованої на виконання Угоди про асоціацію з ЄС та Річних національних програм з НАТО.

За 5 років цілком можливо досягти прориву у досягненні критеріїв членства в обох цих блоках.

Лиш після цього, маючи козирі на руках у вигляді, як мінімум, рівня ВВП не меншого, аніж у окремих, хай і найбідніших, держав-членів ЄС і повної сумісності Збройних сил з арміями більшості країн-членів НАТО, можна буде говорити вже про наступні етапи відносин з ними. Мораторій на нав’язливі стукання у закриті поки що, треба це визнати, на даний момент двері, заспокоїть скептиків в ЄС і яструбів у тій же Росії.

Третє. Донбас і Крим – багаторівнева проблема

Тимчасово окуповані території – це проблема, яку не вдасться вирішити в короткостроковій перспективі. Це треба нарешті визнати. Скільки б хто не обіцяв повернути Донецьк, Луганськ чи Севастополь вже зараз, від цього нічого не зміниться. Такі заяви лиш створюють завищені очікування у суспільстві.

Саме визнання цього незаперечного факту є відправною точкою для формування повноцінної Стратегії відновлення територіальної цілісності України. Перш за все варто розділити проблему на дві. Окремі райони Донецької та Луганської областей можна повернути в конституційне поле України вже в перспективі 3-5 років. На Крим і Севастополь знадобиться набагато більше часу.

Щоб зрушити з мертвої точки питання Донбасу, слід відмовитися від мінських домовленостей і Нормандського формату. 5 років їхнього існування довели, що ефективності від них чекати марно.

Необхідна заміна – посередництво США, як у випадку з дейтонськими угодами, що поклали край балканським війнам. Проте у чистому вигляді умовний «підхід Холбрука» не спрацює. Україна не Боснія і Герцоговина. Тому варто використати «хорватський сценарій» з поступовим поетапним забезпеченням реінтеграції людей і окупованих територій назад в Україну.

Для повернення Криму і Севастополя дипломатичних зусиль мало, а на військові ніхто не наважиться, принаймні в осяжній перспективі. Враховуючи це, довгостроковою стратегією має стати вихід на розгляд міждержавного спору «Україна via Російська Федерація» у міжнародному суді ООН. І байдуже, що наразі у Москві ніхто навіть і говорити про юридичний шлях не готовий. З часом це цілком досяжна мета. Саме в судовому порядку слід довести незаконність спроби Росії анексувати ці українські території і зобов’язати її повернутися до status quo.

Четверте. Дружнє сусідство – захищений тил

Розбиті горщики з низкою наших сусідів слід поступово склеювати. Україна не може собі дозволити постійні конфлікти у своїх відносинах зі своїми сусідами, які до того ж є державами-членами ЄС і НАТО. Для того, щоб зняти цю проблему, варто приділити максимум уваги відновленню відносин довіри і стратегічного партнерства з Угорщиною, Словаччиною, Польщею та Румунією. Проведення регулярних спільних самітів, присвячених транскордонній співпраці, могло б стати дієвим інструментом в цьому напрямку. Реалізація спільних практично орієнтованих проектів – це спосіб зменшення політики і необачної риторики.

П’яте. Схід – це ключ до успіху

Китай – це геополітичний важковаговик, за поглиблення відносин з яким варто поборотися з усіх сил. І дарма, що наразі Піднебесна зробила ставку на Білорусь, як своєрідний хаб для Східної Європи, та на формат відносин з європейськими країнами «16+1». Ще 5-7 років тому Україна розглядалася Китаєм як пріоритетний напрямок для власних інвестицій. Доклавши зусилля, не пізно застрибнути у «східний експрес», який набирає швидкості, адже Україні є, що запропонувати китайцям.

І останнє. Багатостороння дипломатія зобов’язує

За останні 5 років Україні дещо вдалося в рамках ООН, ОБСЄ, РЄ та інших міжнародних організацій. З нашої ініціативи ухвалено цілу низку резолюцій, в яких міжнародною спільнотою визнається територіальна цілісність нашої держави у міжнародних кордонах, а Росія визнається агресором і державою-окупантом. Проте цього мало. Для того, щоб умовна коаліція «друзів України» стала значно ширшою, українці, зокрема наш бізнес, наша культура і наші новітні технології мають бути присутні по всьому світу, – від ПАР і Чілі до Ісландії і Куби.

Підтримують на політичному рівні як правило тих, з ким торгують, хто інвестує, з ким працюють на щоденній основі у різних сферах.

Відповідно Українська держава нарешті має створити сприятливі умови для розповсюдження українського впливу у віддалені регіони світу, – Африку, латинську Америку тощо.

Завдання непрості. Це очевидно. Щоб виконати їх, Дипломатичну службу України треба «зняти з паузи», в якій вона перебуває, за словами багатьох дипломатів, останні 5 років. Надавши дипломатам ресурси і повноваження, значно освіживши керівний склад, в тому числі й у закордонних дипломатичних представництвах, новий Президент України досягне в рази вищих результатів, які так потрібні країні і всім громадянам.

Новий зовнішньополітичний курс – це першочергове завдання наступного глави держави!

Вадим Трюхан, дипломат, голова правління ГО «Європейський рух України», спеціально для «Політеки»

Нагадаємо, український дипломат яскраво поставив на місце друга Путіна в ЄС: «Росія була болотом».

Раніше Politeka повідомляла, що дипломат розкрив правду про членство України в НАТО: «Вже не встигнемо».

Також Politeka писала, що спливло таємне листування дипломатів ЄС про Донбас: «Розмістили ядерну зброю».