Історично так склалося, що африканський континент – особливо це стосується країн, які лежать на південь від Сахари – важко назвати територією прогресу, благополуччя і безпеки.
Корупція, розгул криміналу, племінна ворожнеча, відсутність навіть натяку на стабільну працю державних інститутів, а як наслідок усього перерахованого – безпросвітна убогість, енергетичний і транспортний колапс, жахлива екологія, огидні освіта і медицина давно стали візитними картками якщо не всього континенту, то точно значної його частини. Рідкісні винятки на кшталт Намібії та Ботсвани, які зберегли і примножили колоніальну систему управління, або Руанди, блискуче реформованої «африканським Лі Куан Ю» Полем Кагаме, лише підкреслюють загальне правило.
Але навіть там, на території злиднів і соціальних катаклізмів є особливо «прекрасні» країни, які різко виділяються на тлі всіх інших. Зазвичай кількість трешу в таких місцях просто зашкалює, а від його якості холоне кров у жилах не найбільш сентиментальних людей.
Серед таких – Південний Судан, що роздирається нескінченною міжплемінною ворожнечею, та Сомалі, давно розділена на де-факто незалежні держави під управлінням радикальних ісламістів та професійних піратів; Зімбабве – країна чорного расизму, що переміг, з інфляцією в мільярди процентів річних; і малонаселені країни африканського Сахеля, які стали живильною базою для ІДІЛ та «Аль-Каїди»; і республіки Берега Слонової кістки, що стали ареною боротьби за криваві алмази; і багато-багато інших. Однак найбільш «трешовим» місцем в Африці (і, можливо, в усьому світі), напевно, є Демократична Республіка Конго – гігантських розмірів чорна діра, що розкинулася в долині однойменної річки в самому серці континенту.
Як Конго дійшла до такого життя: історичний екскурс
Басейн річки Конго являє собою мільйони кілометрів абсолютно непрохідних джунглів, із сотнями менших річок і озер та незліченною кількістю боліт. Уся територія буквально кишить зміями, крокодилами, отруйними комахами і хижими тваринами.
«У джунглях Конго неможливо прожити більше за півтори години. Тут усе, буквально все – проти тебе», – розповідав один із українських інженерів, який пропрацював кілька років у африканській країні.
Приблизно у середині XIV століття на території нинішньої Конго виникли перші протодержави – королівства Конго, Нгондо, Лубу та Лунда. Економіка цих чудових країн була влаштована дуже просто: вони продавали рабів європейцям (переважно португальцям), а на виручені гроші правителі купували предмети розкоші (на кшталт дзеркал і намиста), зброю, тримали гареми і військо.
Наприкінці XIX століття король Бельгії Леопольд II заснував Міжнародну асоціацію для дослідження та цивілізації Центральної Африки, яка в приватному порядку встановила контроль над величезною територією в 2 345 тис. кв. кілометрів – це вчетверо більше від України.
Там було організовано так звану «Вільну державу Конго», що була в особистій власності бельгійського монарха.
Леопольд II, по суті, перетворив своє володіння на гігантський концтабір – із системою жорстокої експлуатації та фізичного винищення всіх, хто чинив опір. У 1908 році уряд Бельгії примусово викупив «Вільну державу» у власного монарха, після чого геноцид припинився, а призначені Брюсселем чиновники більш-менш затурбувалися про розвиток колонії: будували міста і дороги, впроваджували медицину та освіту.
Незалежність і будівництво «раю на землі»
У 1960-х роках на перших (і останніх, до речі) вільних виборах перемогу здобула Партія Патріса Лумумби – ярого марксиста і чорного націоналіста. Лумумба одразу ж проголосив незалежність і почав переслідувати бельгійське населення Конго. Політика новоспеченого лідера викликала запеклий опір, що призвів до п’ятирічної кризи в Конго та активної й кровопролитної війні всіх проти всіх, в якій загинули як мінімум 100 тисяч осіб. У 1965-му до влади прийшов начальник Генштабу Мобуту, який узяв ім’я Мобуту Сесе Секо Куку Нгбенду ва за Банґа («Воїн, який іде від перемоги до перемоги, і ніхто не може його зупинити»).
До цього моменту країну покинули практично всі бельгійці, і Мобуту почав будувати чудовий новий світ, вільний від кривавого європейського імперіалізму і панування білої людини.
Офіційною ідеологією Конго став «мобутизм», країну перейменували на «Заїр», конголезьку культуру було оголошено провідною на континенті, режим приступив до викорінення згубної європейської спадщини, а офіційною метою стала «побудова раю на землі». Замість раю, щоправда, виходила його протилежність: економіка летіла шкереберть, і так негуста дорожня мережа офіційно (!!) скоротилася вчетверо, країну постійно трясли внутрішні конфлікти і протистояння на зовнішніх фронтах.
На шляху до апокаліпсису
До середини 1990-х загострилася ситуація на сході країни: у сусідній Руанді військова хунта, що складалася з представників племені хуту, влаштувала геноцид народності тутсі. У відповідь тутсі, організувавшись у «Руандійський патріотичний фронт», вигнали хунту з країни. Разом із представниками колишнього режиму, рятуючись від можливого переслідування, в східні провінції Конго втекли близько 2 мільйонів етнічних хуту.
Почалися міжетнічні зіткнення між хуту і тутсі вже на конголезькій землі. Це призвело до масштабного повстання конголезьких тутсі, а також – низки інших опонентів режиму Мобуту Сесе Секо на сході країни.
Лідером повсталих став марксист Лоран-Дезіре Кабіла – послідовник Патріса Лумумби, який свого часу бився пліч-о-пліч з Че Геварою. За активної підтримки невеликої, але добре організованої армії Руанди – однієї з найкращих на Чорному континенті – повстанці за півроку встановили контроль над усім Заїром. Тридцятирічну диктатуру Мобуту було скинуто, країна знову стала називатися Демократична республіка Конго, а командир опору Кабіла без зайвих виборів проголосив себе президентом.
Буквально через рік новий президент примудрився посваритися з тутсі, на багнетах яких він прийшов до влади. Ображені тутсі, звісно, повстали. На допомогу повсталим поспішили Руанда, Бурунді та Уганда, рушивши в Конго регулярні війська. Але Кабіла також не залишився самотнім – на боці уряду виступила широка коаліція у складі Анголи, Зімбабве, Намібії, Чаду, Центральноафриканської республіки та Судану.
Майже вся територія Конго була охоплена масштабною війною, яку через кількість тих країн, що взяли у ній участь, називають Першою африканською. Вона стала найбільш кровопролитним конфліктом на планеті з моменту закінчення Другої світової – за різними оцінками, у бійні за чотири роки (з 1998 по 2002) загинули від п’яти з половиною до дев’яти мільйонів осіб.
Укладення мирного договору аж ніяк не посприяло миру на багатостраждальній землі Конго.
Серія кровопролитних конфліктів остаточно знищила навіть той малоефективний силовий і бюрократичний апарат, який функціонував у часи корумпованого диктатора Мобуту.
І якщо на заході Конго, в районі Кіншаси, все більш-менш спокійно, то в центрі, на півдні й особливо на сході величезної країни утворився повний вакуум влади, який легко заповнюють будь-які люди з автоматом Калашникова або з мачете.
У 1999-2007 рр. тривав міжетнічний конфлікт між нілотським народом ленду і банту хема в провінції Ітурі, який забрав, за найскромнішими підрахунками, не менше ніж 60 тисяч життів. Із 2004 по 2009-й рік у східній провінції Ківу тривав запеклий конфлікт між центральним урядом і повстанцями тутсі. У 2012-2013 роках конфлікт повторився; цього разу влада широко використовувала головорізів із парамілітарної структури «міліція Май-Май».
Колтан, голод і терор
Відтоді масштабних конфліктів не було, однак істотно ситуація у віддалених регіонах країни не покращилася – корумпована і недієздатна держава не може заповнити вакуум, що утворився. Владу на місцях здійснюють різні повстанські рухи, партизанські загони, парамілітарні групи і племінні лідери – всього в Конго орудують не менше ніж 70 збройних угруповань, багато з яких діють у гласній або негласній зв’язці з владою сусідніх держав.
Усі ці групи прагнуть встановити контроль над родовищами колтану – танталово-ніобієвої руди, що використовується в мікроелектроніці для виробництва конденсаторів. Із появою Sony Play Station і смартфонів ціна колтану на світовому ринку зросла з 49 до 275 дол. за фунт. При цьому в Конго – до 80% світових запасів колтану, тож країну можна сміливо називати «колтановою наддержавою».
Видобувають колтан у допотопних шахтах-«копанках» найбільш примітивним способом, з масовим використанням рабської праці – люди зі зброєю масово зганяють на рудники місцевих селян. Ефективність подібної праці, зрозуміло, надзвичайно низька.
Окрім примусових робіт на колтанових шахтах, місцеве населення потерпає від перманентного насильства, що не припиняється з моменту початку Першої конголезької війни – тобто як мінімум із 1996 року. Регулярні війська, іноземні інтервенти, всілякі борці за свободу, ополченці та інша публіка регулярно заходять у села, забирають усе цінне, масово вбивають чоловіче населення, ґвалтують жінок і забирають у рабство дітей. Часто страти супроводжуються тортурами, причому катувати і вбивати людей часом змушують родичів жертв.
Щоб захистити себе, селяни самі часто беруть до рук зброю, формуючи загони самооборони. Із розростанням і укрупненням багато загонів перетворюються на повноцінні банди, поєднуючи захист власного села з грабежами і вбивствами чужинців. Зокрема, саме так виникла міліція Май-Май, яка обожнює відводити населення розграбованого нею села в джунглі, а потім перерізати сухожилля на ногах – щоб нещасні не могли дістатися додому і повільно вмирали в лісовій гущавині.
Нерідкі випадки канібалізму, який набув особливо масового характеру під час Першої африканської війни – тоді представники практично всіх сторін конфлікту їли пігмеїв, яких у тих краях часто не вважають людьми. Під час ітурійської різанини широко практикували ритуальне поїдання сердець і печінки своїх ворогів.
Страждає населення також від неврожаїв, епідемій – адже про медицину в тих краях знають хіба що з чуток, а також – особливо – від голоду.
Під час Першої африканської війни в Конго, згідно з даними продовольчої програми ООН, за межею голоду перебували 76% населення – нечуваний показник у новітній світовій історії. Зараз у Конго відносний «мир», тому страждають від голоду «лише» 10% конголезців. Хоча нормальної статистики в країні немає, тому всі цифри дуже відносні.
Як ми вже згадували, бельгійські колонізатори – на відміну, скажімо, від англійців або французів – не надто піклувалися про розвиток своєї колонії, бачачи в ній переважно об’єкт експлуатації природних ресурсів і місцевого населення. Проте після отримання незалежності пристрасні борці з імперіалізмом примудрилися швиденько вколошкати навіть те, що було – постійно деградувала створена проклятими колонізаторами інфраструктура, система державного управління, освіти та медичного обслуговування. Як уже зазначалося, за час диктатури Мобуту Сесе Секо дорожня мережа країни лише офіційно скоротилася вчетверо (насправді все гірше). Країна загрузла в корупції; вважається, що сам Мобуту привласнив від 4 до 10 мільярдів доларів. Після повалення автократа організований чиновницький апарат розпався, а тотальна війна і безлад доконали залишки інфраструктури та економіки – зараз Конго за обсягом ВВП на душу населення (233 долари) займає передостанню сходинку на планеті. Лише кожен сьомий конголезець заробляє 1,25 долара на день чи більше.
У країні діє багаторічна миротворча місія ООН чисельністю 20,5 тисяч осіб. На відміну від інших гарячих точок, тут «блакитні каски» нерідко втручаються в перебіг протистояння – зазвичай на боці урядових військ. Є у складі миротворців і українці (250 осіб), які зазвичай займаються пілотуванням важких вітчизняних вертольотів Мі-24 і Мі-26, а також літаків Ан-26, здатних сідати в абсолютно непристосованій для цього місцевості. В умовах інфраструктурного колапсу вертольоти – часто єдина можливість дістатися у віддалені куточки Конго.
І поки що передумов для якихось поліпшень не видно. Центральний уряд зайнятий набиванням власних кишень, місцеві еліти осідлали колтановий бізнес, розміри країни та її етнічна різноманітність (понад двісті народностей, що належать до різних груп) роблять нереальними будь-які спроби реформ – навіть якщо в уряду виникла б політична воля проводити такі. Сусіди ревниво стежать, щоб величезна країна не стала на ноги – оскільки лише так вони можуть почуватися в безпеці. А в Конго вже виросло не одне покоління, яке не бачило в житті нічого, крім крові, смерті та насильства, і не тримало в руках нічого, крім «калаша» і мачете.
Максим Вікулов
