Ця дурна пісня буде вічною. Нічого ж не змінюється під Печерським Місяцем. Вже не в перший раз говоримо про банальне: громадська думка не терпить порожнечі. Взагалі. Особливо зовнішня, яка, м’яко кажучи, не особливо-то і стежить за бурхливими шизофренічними подіями в далекій і холодній Україні. З нею потрібно скрупульозно, рутинно працювати, роз’яснювати по тисячі разів найелементарніше. Терпляче повторювати як малим дітям. Інакше вона тут же заповнюється чужими інтерпретаціями, проффейками і власним розчаруванням. І справа навіть не в горезвісній російській медійній гібридності, яка тоннами заливає західну громадську думку через дорогі pr-агентства, продажних журналістів і політичних корисних ідіотів. А в тому, що порожнечі не буває.
Наше невміння вести зовнішні комунікації просто приголомшливе. Ні. Справа навіть не в невмінні, а ось в цих провінційних понтах, які в зневажливому «не цим лохам нас чомусь вчити». Дійсно, якийсь німецький бюргер повинен обіс*тися від радості, правильно розуміючи штурми «активістами» судів, нескінченні смолоскипні ходи, масову трудову еміграцію, різке зростання нашої інвестпривабливості через ще більш різке зростання числа «економічних обшуків і віджимів». Навіщо йому щось пояснювати? І вже точно він повинен був легко зрозуміти всі ці дивні речі з Савченко і Рубаном.
Чому ми не мали, не маємо, і не матимемо необхідного озброєнняДавайте переінакшимо. Протягом року, поки Савченко сиділа в російській в’язниці, в євроатлантичному світі була розгорнута безпрецедентна кампанія щодо її звільнення. У кампанії брало участь багато перших осіб, включаючи тих же Маркель і Обаму. Десятки топових західних політиків переконували власних виборців в тому, що це важливо. І що тепер? Як тепер їх обиватель повинен дивитися на своїх політиків? Незначний, здавалося б, приклад, але на тих же Балканах «історія Савченко» – це суто арешт народного героя. І так скрізь.
А що наші? А нічого. Ніякої роботи посольств. Ніяких тематичних прес-конференцій. Ніяких публікацій та інших роз’яснень. Але ж у нас ще десятки в’язнів у російських в’язницях. І тому таке ось «мовчання» зовсім не нешкідливе. Західний політик відтепер десять разів подумає, перш ніж особисто сказати слово про звільнення наших. Усе обмежиться тільки ритуальними колективними резолюціями.
Ми як і раніше «геніальні» в двох навичках. У тому, як друзів, які не завжди бачать світ як ми, але все-таки друзі, перетворювати на ворогів, ображаючи і обзиваючи їх. Угорці й поляки – тільки мала частина. Великі фахівці ми і в тому, як неправильно організовувати медійну роботу. Скрізь. І всередині країни і особливо на зовнішніх ринках. У нас все зводиться до якихось напівписьменних заяв політиків другого плану. І наступним поширенням цих заяв «фермою» не менше напівграмотних мережевих письменників. Усе. Робота виконана, пора святкувати.
Михайло Подоляк, блогер
