Як Україна виборювала свою Незалежність, чому від початку вона була суто декларативною, про те, що змінилося в країні за 27 років, а також про минуле, теперішнє та майбутнє України розповів гість Politeka Online Тарас Чорновіл, політолог

Про 24 серпня 1991 року

Звичайно, я пам’ятаю той день, хоча й доволі поверхово. В той період відбулося багато подій, саме 24 серпня для мене було формальним моментом, який я, чесно кажучи, тоді належно не оцінив. Я сприймав це не як уже довершений факт, а як один з етапів на шляху здобуття повноцінної незалежності. Я щойно повернувся з Москви, де був серед захисників Білого дому, тоді ж путч відбувався, примчав до Львова, куди приїхав терміново В’ячеслав Чорновіл, бо бачив, що путч захлинається.

Він організував захоплення й ліквідацію Львівського обкому Компартії, ми встигли вилучити ті документи, які стали основою для офіційної заборони Комуністичної партії. Один-єдиний пакетик не встигли спалити. Була ця подія, кілька інших подій, після того відбувся приїзд до Києва знаменитої, про яку всі забули, делегації російської Госдуми: Булатов, Собчак, інші діячі.

Популярні новини зараз

Ані Лорак прийшла до Кіркорова з колишнім чоловіком Муратом, світиться від щастя: "Серце у неї золоте"

Пішла з життя зірка радянського кіно, врятувати актрису не вдалося: "рідко скаржилася на здоров'я"

71-річна Пугачова задерла спідницю і показала молодим, як треба запалювати: "Страшно дивитися, не впади, мати"

Олега Винника застала зненацька "позашлюбна" дочка, несподівані кадри: "Це хто?"

Трагедія підкосила Каменських, Потап робить все, що може: "Ми навіть не думаємо, що він..."

Показати ще

За Собчаком бігав хлопчик, який у мене лише спитав: “А если мне скажут: “Володя, сделай кофеек”, – то где я могу кофеек сделать?” Тоді я вперше з Путіним познайомився. Такий нещасний замухрижка.

Коли та делегація нарешті від’їхала, в чому була величезна заслуга В’ячеслава Чорновола, стало вперше зрозуміло, що ми справді отримали незалежність – не буде війни за незалежність, ми її просто отримали. Ніхто не стріляє, танки не їдуть із Москви в Київ. Ці моменти становили колосальне тло розуміння того, що щось відбувається. Довершеного відчуття все одно не було.

Давайте згадаємо: перші визнання України на світовому рівні як незалежної держави почалися, немов наввипередки, після референдуму 1 грудня. До 1 грудня жодна країна світу, навіть наші найближчі друзі, нас не визнавала. Насправді, якщо без патетики, а просто повернутися в той час, розумієш, що це був процес, а саме 24 серпня залишило у мене дуже сумні спогади. Насправді це була не наша незалежність, це був компроміс, на який треба було зважитися. В’ячеслав Чорновіл, демократи, дисиденти, які відсиділи у в’язниці, казали, що на це треба зважитися.

Але ж ми усвідомлювали, що це незалежність, на яку погодилася комуністична більшість – бо вони зрозуміли, що ліпше їм втекти з-під Москви, бо в Москві переміг Єльцин, який був тоді значно жорсткішим.

Це зараз Москва – виплодок пекла, повний регрес, повернення в сталінське минуле, а тоді Росія була країною реформ. Навіть Білорусь Україну обганяла на десять голів, а ми були заказником комунізму. Комуністи змирилися з тим, що формально буде заборонено КПРС, Україна стане незалежною, лише б відірватися від більш прогресивних на той момент сил. Серед перших депутатів було багато комуністично налаштованих, і вони залишилися.

Для мене 24 серпня – це свято зі сльозами на очах, бо, з одного боку, чим далі, тим більше я розумію, що незалежність – це все ж таки самоцінність. Та річ, за яку мільйони людей поклали свої життя, не може бути якоюсь формальністю.

Із другого боку, 24 серпня було оголошено незалежність Української радянської соціалістичної республіки, тільки формально без провідної ролі КПРС. Усе!

Тобто ми до 2014 року, якщо глянути реально, жили в незалежній Українській Радянській соціалістичній республіці. Лише після Революції Гідності важко, нехай із помилками, з дуже складними ситуаціями, але ми почали вириватися з неї і будувати справді незалежну українську державу. Період здобуття незалежності розтягнутий у часі аж до кінця Революції Гідності.

Щодо посилення впливу Росії та великої кількості колаборантів

На превеликий жаль, дух колаборантства просякнув усіх. Якщо раніше він ішов від якоїсь ностальгії за радянським минулим, то зараз те старше покоління, яке любить Радянський Союз не через те, що там було добре, а через те, що вони були молоді, зараз старе, тому їм погано, навіть якщо вони заможні, є достаток, спеціальні пенсії. Старій людині завжди гірше, ніж молодій. Цей фактор домінував у 1990-х рр., зараз він відійшов, але прийшов інший, який починає дуже сильно лізти через політичну кон’юнктуру.

Зрадофілія, доведена до крайності, мене просто вражає. Навіщо говорити про Донбас? Навіть на заході України, коли запитуєш, чи добре живеться, чи правильним шляхом іде Україна, відповідають, що неправильним, усе погано, треба повернути Януковича чи Радянський Союз. Ці фрази ви почуєте навіть у тих районах, де їх не має бути за визначенням. Вони мають зовсім іншу природу.

Це зрадофільство, що все погано, все пропало, яке нав’язує дуже часто велика група політиків, яке підхоплюється в народі.

Це психологічний комплекс, він лікується, але завдає шкоди психічному, моральному здоров’ю українського суспільства. Це погано, але й добре, бо це комплекси, які є суто наносними. У нас навіть проросійські заяви можуть окремі люди робити, щось на кшталт: “А ви мені Путіним не тикайте; Путін мені не ворог, мені байдуже, що він там робить на сході України, мені туди 1000 кілометрів від Львова, мій ворог особисто Порошенко”, – але і за цими фразами криється лише голе тупе позерство.

Просто хочеться показати, що я проти, бо я проти. Це зрадофільство – погана хвороба, але вона не має прорадянського коріння. Тому, коли сьогодні розповідають, що лише 80% українських громадян, а не 90%, як у 1991 році, вважають, що проголосували б за незалежність – це дуже погано. Але, коли ми говоримо про 90% з лишком, давайте не зачаровуватися тими цифрами.

Приклад дуже конкретний, із підконтрольного тоді Компартії села в Черкаській області, де голова колгоспу – цар, бог, імператор – усе на світі. Він сказав перед референдумом та виборами президента: “Тут єсть позиція партії, хотя партії уже нєт, самі понімаєте, що треба на референдумі голосувать “за”. Голосуєм усім селом “за”, але якщо на президентських хоть одна сволочь проголосує за Чорновола, а не за Кравчука, не буде вам ні трудоднів, ні корму, ні здачі молока тощо!”

Позиція партійної номенклатури на Сході відіграла ключову роль. Вони вирішили, що очолять процес здобуття незалежності, візьмуть під свій контроль, і це буде надалі їхня держава.

На превеликий жаль, вони мали рацію. Але це не має для нас змінювати суть самої незалежності. Незалежність не винувата в тому, що, наприклад, у 1992 році, коли можна було знищити абсолютно їхню номенклатуру дуже простим способом, як мій батько рекомендував – негайно провести дострокові вибори до Верховної Ради, цього не відбулося. Підстави були. Попередня Рада обрана в попередній країні.

Кравчука не можна було переобрати, бо його обрали в незалежній Україні. Погано, ми незадоволені, але мусило терпіти. А ВР ми були зобов’язані переобрати. Уявіть собі: Рада, в якій дві третини комуністів, а ортодоксальних, жорстко налаштованих комуністів – 239 осіб. Рада, якби була обрана у 1992 році – жодного комуніста, самі демократи. Ми рухалися б як Чехословаччина, Польща та інші.

Щодо статистики: 70% людей, опитаних у червні цього року, вважають, що Україна рухається неправильно такі самі цифри, як за Януковича

Насправді цифри навіть більші, вони зростають. Це відсутність можливості зробити для себе хоча б якийсь аналіз. Простіше позерськи заявити, що я проти, бо я проти. У 2014 році була пасіонарність, був підйом, а потім почалися будні. Соціологи, які складають добірку питань, мають бути гарними психологами, все аналізувати. Інакше – інколи це роблять спеціально – можуть бути різні маніпуляції.

Людям ставлять питання, наперед знаючи, що вони не на нього відповідатимуть, а на те, що болить у душі. А в душі болить: “Чи задоволені ви своїм життям?”

Якби було це питання, я навіть не сумніваюся, що 80% із гаком сказали б, що незадоволені. Ми йдемо в напрямку НАТО, Євросоюзу, відриваємося від Росії, домагаємося для української церкви власного патріархату, щоб не було “руского міра” тощо. Всі згодні, що це чудово та правильно. Це лише зовнішньополітична складова. Люди оцінюють не проблеми в країні, а свої персональні проблеми. Вони в кожного з нас є, до них треба підходити більш критично.