В ніч на 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції. За підрахунками науковців, відбувся радіоактивний викид потужністю в 300 Хіросім (ядерна атака США на Хіросіму наприкінці Другої світової війни, здійснена 6 серпня 1945 року, – ред.).
На сьогодні кількість постраждалих від Чорнобильської аварії нараховує 1,9 млн осіб. Серед них – 108 тисяч інвалідів та понад 418 тисяч дітей.
За даними організації Союз «Чорнобиль», із 600 тис ліквідаторів 10% – померли і 165 тис стали інвалідами. І це лише приблизні дані. Точні наслідки катастрофи ніхто досі не зміг оцінити. Адже на державному рівні глобальних досліджень так і не було.
Великий брат за тобою слідкує
Про чорнобильців українська влада уже звично згадує напередодні чергових роковин. Але, якщо глянути, що насправді ховається за ширмою усіх гучних політичних гасел, то можна побачити жорстоку реальність.
Так, за період з 1991 року по 2017-й рік закон, який мав би гарантувати соціальний захист чорнобильців, змінювали близько 50 разів! У результаті у них поступово забрали усі можливі пільги на надбавки.
Лише нещодавно, у ВР проголосували за проект Закону №5594 Про внесення змін до статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (щодо посилення соціального захисту деяких категорій).
Згідно із цим законом дружини (чоловіки), які втратили годувальника із числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, зарахованих до першої категорії, мають право на призначення пенсії. На цьому допомога чорнобильцям з боку держави закінчується.
Так само «відчайдушно» держава попіклувалась і про безпеку самого енергоблоку. А точніше сказати – практично самоусунулась з цього процесу.
Йдеться про будівництво нового чорнобильського саркофагу над зруйнованим реактором, який українська влада самостійно так і не спромоглась спорудити. На допомогу, що виявилось дуже доречно, прийшли західні друзі.
Лише минулого року світ побачив, як нова арка накрила саркофаг 4-го енергоблоку ЧАЕС. Фахівці з 30 країн працювали над проектом «Укриття» – найбільшої рухомої конструкції у світі. Вона простягається на 110 метрів у висоту, 257 метрів завширки та 164 метри у довжину.
Будівництво здійснив французький консорціум «Новарка». Країни-донори «назбирали» на будівництво нового укриття на ЧАЕС та сховища відпрацьованого ядерного палива більше 750 мільйонів євро.
На цьому участь міжнародної спільноти завершилась. Україні доведеться самостійно розробити національну стратегію управління ядерними відходами на наступні десятиліття. З огляду на те, як у нас вирішуються усі стратегічні питання, пов’язані з Чорнобилем, формування «нової стратегії» викликає великі занепокоєння.
31 рік пам’яті
Наслідки Чорнобильської катастрофи у людському вимірі – це тисячі загиблих від радіації, сотні тисяч переселенців, спустошені цілі міста і села, які й досі залишаються зоною підвищеного ризику. Чи це трагедія? Безсумнівно. Ще одна із переліку тих, на які тоталітарна система прирекла український народ.
Низка фахівців погоджується, що сам факт Чорнобильської катастрофи і його умисне приховування стало однією з ключових причин остаточного розпаду СРСР.
Сучасною мовою – це була свого роду інформаційна бомба. Виявилось, що в країні, де все ще не покидали надії побудувати «світле майбутнє», людське життя не має жодної цінності.
Два роки тому ВР ухвалила закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» № 316-VIII.
В результаті громадськість отримала доступ до унікальних даних: кілька сотень тонн архівних документів радянської епохи. Серед них – безліч таємних фактів, які нині проливають світло на білі плями української історії та викривають численні злочини «тюрми народів».
Частина з цих документів уже є у відкритому доступі. Зокрема й ті, що стосуються катастрофи на ЧАЕС.
Що приховувала радянська влада від своїх громадян в далекому 1986-му та чи можна було уникнути найбільшої у світі техногенної катастрофи?
Брехня в квадраті
Вражає не лише сам факт катастрофи, наслідки якої досі до кінця неможливо усвідомити, а й те, як політбюро одержимо приховувало правду від своїх же громадян.
А як по-іншому? В країні «дружби народів» не може бути промахів. Які ж катастрофи в імперії, яка перемогла у Другій світовій війні?
Вся ідеологія радянської системи побудована на силі, вірі в ту ж перемогу і незнищенного вождя. Останній, як і годиться, капіталістичній Європі періодично показує “кузькіну мать”. А тут якийсь невидимий атом посягнув на велич Радянського Союзу. Нереально. Вочевидь, такі міркування не покидали вождів пролетаріату, з огляду на те, як ретельно вони приховували всі дані, пов’язані з вибухом.
Досі у всій цій історії залишається більше запитань, ніж відповідей. Чи можна було уникнути катастрофи? Це питання ось уже третій десяток років задають собі всі. Але ніхто з впевненістю не може на нього відповісти.
В одному з оприлюднених документів архіву СБУ йдеться про порушення технічних норм серед арматурних, бетонних робіт на будівництві Чорнобильської АЕС. Виявляється, що цю інформацію КГБ повідомляло своєму керівництву ще за 8 років до аварії на ЧАЕС.
Зокрема, у доповідних записках описували факти, коли окремі керівники ЧАЕС відверто йшли на грубі порушення технологічних норм, думаючи лише про те, як пошвидше здати об’єкт.
Не менш цікавим є довідка про затримання автомобіля з перевищеним рівнем радіації. Водій виїхав з Прип’яті о 6 ранку 27 квітня в сторону Хотова для відпочинку в лісові зоні.
Після здійснення дезактивації в Інституті ядерних досліджень АН УРСР, було встановлено, що рівень радіації поверхні автомобіля перевищував фоновий в 5000 раз.
Вочевидь, цей водій, як і мільйони українців, жив у звичному режимі. Адже всі вірили: якби щось сталось серйозне, то влада б неодмінно про це повідомила.
В книжці Світлани Алексієвич «Чорнобильска молитва: хроніка майбутнього» є спогади очевидців тих подій.
Як розповідає мешканка Прип’яті, ніхто і не уявляв, що смерть може бути такою красивою.
– Це сталося в ніч із п’ятниці на суботу. Вранці нічого ніхто не підозрював. Випровадила я сина до школи, чоловік до перукарні пішов. Готую обід. Чоловік хутко вернувся… Вернувся зі словами: «На атомній якась пожежа. Наказ: не виключать радіо».
Я забула сказати, що ми жили в Прип’яті, неподалік від реактора. Досі стоїть перед очима — яскраво-малинова заграва, реактор якось ізсередини світився. Неймовірна барва. То була не звичайна пожежа, а якесь світіння. Красиво. Якщо забути про все інше, то дуже красиво. Нічого подібного я в кіно не бачила, жодного порівняння навіть.
Увечері люди висипали на балкони, хто не мав балконів — ішов до сусід, знайомих. У нас дев’ятий поверх, прекрасно видно. Кілометрів три навпрошки. Виносили дітей, піднімали на руках: «Дивися! Запам’ятай!» І це люди, що на реакторі працювали… Інженери, робітники… Були й учителі фізики… Стояли в чорній пилюці… Розмовляли… Дихали… Милувалися…
Дехто за десятки кілометрів приїздив на машинах, велосипедах, щоб поглянути. Ми не знали, що смерть може бути така прекрасна. Але я б не сказала, що вона не мала запаху. Не весняний дух і не осінній, а щось зовсім інше, і не запах землі… Ні… Дерло в горлі, й очі самі сльозилися».
Таких історій є сотні тисяч – у кожного своя. Минають роки, але багато з них досі чекають нагоди бути почутими. Всі ці голоси правди поступово руйнують стіну найбільшої брехні XX століття – чорнобильського злочину радянської системи проти українців.
Романія Горбач
