Тут і санкції проти юридичних і фізичних осіб Росії під гаслом «Однокласникам капут!». І випровадження приставного мозку телеканалу «Інтер» Ігоря Шувалова, який, до речі, завжди креативив лише на користь замовника. І мовні квоти для телебачення та радіо.

Підготовка до другого терміну: чим може пишатись президент

У цей політтехнологічний ланцюжок уміщаються «закон Марини Порошенко» про дітей з особливими освітніми потребами, а також звітний виступ у Раді Юрія Луценка, без сумніву, найкращого оратора в команді президента. І найкращого генпрокурора – якщо порівнювати з попередніми імітаторами.

А ось наймасштабніша операція із затримання та вивертання кишень у податківців періоду Януковича – зовсім не фон, який підкріплює успішність Луценка на своїй посаді. Це, якщо оперувати музичними термінами, контрапункт: подібна мелодія, що розвивається на противагу головній.

І таку контрапунктну мелодію веде Арсен Аваков, який не хоче животіти в тіні свого суперника з правоохоронного піару.

До слова, Анатолій Матіос – це не Юрій Луценко. Матіос – це Порошенко, він зорієнтований на президента більше, ніж на свого безпосереднього начальника. Тому, разом з колишніми податківцями, зачепили і колишніх керівників ПриватБанку – тобто близьких до Ігоря Коломойського, одного з двох головних ворогів ПОПа.

Країна дещо ошелешена цим дощем рішучих кроків та намірів. І головне здивоване запитання крає одночасно і патріотів, і «колишніх»: чому саме зараз, а не трьома роками раніше, одразу після президентської інавгурації?

Питання не таке просте, як здається. Відповідь на нього проливає світло як на геополітичні розклади початку російської агресії, так і на найближчі внутрішньоукраїнські перспективи.

Один із факторів зльоту Порошенка – його фантастичне чуття, яке в ньому виховали сім’я і школа. Він дуже точно відчуває, коли його супротивник (а у нього противники – усі, хто не прямий підлеглий) раптом ослаб і з ним можна дозволити собі більше, ніж раніше.

Порошенко Путін

Володимир Путін завжди ставився до Порошенка зневажливо. По-перше, у російських реаліях комерсант чекісту не рівня. По-друге, він пам’ятає, що Петро Олексійович став президентом України переважно тому, що Кремль цьому не противився. Це ж зневажливе ставлення транслюється і оточенням Путіна, перш за все Владиславом Сурковим, який, як наполовину гірська людина, уміє образити навіть мовчки.

І з ним, як і з його патроном, доводилося контактувати, взаємодіяти. А хвороблива уразливість Петра Олексійовича загальновідома.

Але Порошенко знав, що якщо в 2014 році дозволити собі хоч щось із нинішніх «відповідей Кремлю», то цивілізований світ його не зрозуміє. Розцінить як порушення загальної лінії на «безальтернативність Мінська». І залишить його наодинці з Путіним.

Петро Олещук: Заборони Порошенка є ходінням мінним полем

А зараз стало можна. Очманілі від своєї безкарності кібервійська недоімперії у нахабну, майже не ховаючись, втручаються у свята святих – у демократичні вибори в демократичних країнах. Росія поводиться так, що не помітити її агресивну суть і демонстративне ігнорування світового законопорядку не може навіть Європа, яка прагне не загострювати.

А тут ще Дональд Трамп, який наполягає, що РФ доведеться відповідати за свою агресію проти України, але виражає кулуарні (поки що!) сумніви в тому, що ПАП – саме той керівник, який здатний реально впоратися з корупцією та іншими родовими травмами «постсовка».

Так що збіглося. З одного боку, можна злегка куснути нехай ще не здохлого, але відвернутого на інше ведмедя-шатуна. Поквитатися злегка з кривдниками, проявити норов. З іншого, це корисно в електоральному сенсі.

Розкрию професійний секрет: для перемоги на будь-яких виборах головне – відповідати вісі протистояння, наявній у суспільстві. Якщо потрапиш повз вісі, жодний найроздутіший виборчий бюджет не врятує – згорить, як у буржуйці.

Зараз переважає вісь «за владу – проти влади». У такому протистоянні Петру Порошенку ловити нічого: проти нього, швидше за все, опиниться Юлія Тимошенко з уже передбаченим соціологією результатом. І в цьому разі просто люстрацією з конфіскацією навряд чи обійдеться.

А ось якщо переважною стане вісь «патріоти проти проросійських реваншистів», то тоді проти ПОПа в фінал вийде умовний Олександр Вілкул. І, звичайно, переможе Порошенко, бо стане суттєво меншим злом.

митинг

Те, що зараз відбувається – це дуже грамотна спроба політтехнологів ПОПа зробити головним важливе, але все ж другорядне протистояння за «патріотичною віссю». І шанси, що це вдасться, досить високі, якщо судити, як охоче суспільство ведеться на мовні та інші вкидання.

Єдине, що бентежить на перший погляд – це таймінг. З таким жвавим стартом до виборів 2019 року не дотягти, вийде, як у пісні Висоцького «Я на десять тыщ рванул, как на пятьсот, и спекся». А значить, приціл узято на куди ближчі дати. Тобто або президентські, або парламентські дострокові вибори в поточному році більш, ніж імовірні.

Три роки життя по-новому: обіцянки та плани Петра Порошенка

А що: розкрутити тему рішучості й ефективності президента, потім вкинути ідею конституційних змін щодо двопалатного парламенту і перерозподілу частини владних повноважень, і шанс зберегти президентство стає вже не фантастичним.

Знову ж підтягуються решта учасників: на вулицях з’явилися виборчі намети «Батьківщини» і «Опоблоку». Ця агітаційна форма, тупо поцуплена у Навального, який поцупив її у Штатів, завжди пригнічувала мене своєю неефективністю на українських просторах. Зате політичному лідерові наочно видно, як намагаються його соратники. А нам видно, що підготовку до ймовірних виборів починають й інші гравці.

Активність Петра Порошенка на патріотичному фланзі має і внутрішньокомандний характер. У його оточенні, особливо після переходу Володимира Гройсмана під дах «Нарфронта», посилилися якісь хитання. І коливання навколо генеральної лінії, яку уособлює охочий кермувати вічно ПОП.

Соціологічні заміри, які супроводжують останні владні ініціативи, покликані продемонструвати соратникам Порошенка, що будь-які розмови про наступника президента або його перехід у «символічний статус» – це натуральний крок у бік. Який прирівнюваний самі знаєте до чого.

Так, про наступника Петро Олексійович навсправжки задумається лише тоді, коли його резиденцію почнуть штурмувати розлючені співгромадяни. Та й то не ризикне довіритися.

Але що б не лежало в основі діяльного сплеску Порошенка – це добре. Зрозуміло, якщо за злетом гелікоптерів підуть і ув’язнення корупціонерів.

Особливо приємно спостерігати таку конкуренцію між силовими відомствами за те, хто для країни цінніший. Нехай намагаються, вимпел переможця соцзмагання ми їм забезпечимо.

P.S. Вигадку Матіоса щодо допомоги Роману Насірову візьмуся коментувати, лише якщо він діяв за допомогою тепловізора.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka