Бої за Жолобок: місцевий бій зі стратегічним значенням

Підтверджує цей факт буквально панічна реакція на дії українських військових не лише на сепаратистських сайтах і в коментарях одіозних діячів на кшталт Стрєлкова-Гіркіна або Ходаковського. Цього разу відчувалася прихована тривога навіть у Москві, у ЗМІ, які начебто належать до зважених і відносно серйозних.

Чому ж так занепокоїлися в Білокам’яній? Про Донецьк і Луганськ й не говоримо. Не вперше російські найманці відкривають вогонь по наших бійцях, не вперше Донбас входить у фазу загострення.

Проблема в тім, що змінилася загальна політична ситуація у світі і не на користь Кремля. Настають наслідки ланцюга його дипломатичних і економічних поразок. Звідси підвищена чутливість до будь-яких несприятливих повідомлень із фронтів. Хоч з України, хоч із Сирії.

Військовий фактор

Нещодавно мало кому відоме селище Жолобок виявилося у стратегічно важливому положенні. Особливо для сепаратистів. До того ж воно перебувало цілком у так званій зоні відповідальності «ЛНР».

Його околицею простяглась важлива дорога Р-66: Олександрівка – Лисичанськ – Луганськ. Місцеві звуть її «Бахмутською трасою». Тут розташована розвилка на Сентянівку і далі на Голубівку та Кадіївку. У Луганську, ще більше ніж у Донецьку, залежать від постачань із Росії, і український контроль над трасою загрожує великими ускладненнями на непідконтрольній території. Це не лише військовий, але соціально-політичний фактор.

Поблизу селища розташований чи не єдиний міст, через який можна провести наступальну операцію в напрямку Луганська. Є від чого нервувати, перш за все в Луганську, потім у Донецьку, Ростові-на-Дону і, звичайно, у Москві. Там по топографічних картах теж читати вміють.

Ці причини, поряд з іншими, пояснюють, чому навколо селища відбулося останнє загострення. З українського боку виникла потреба вирівняти лінію фронту і зробити для нас вигіднішу її конфігурацію.

Треба віддати належне нашим військовим. Проведена операція, фактично розвідка боєм відносно малими силами, виявилася абсолютно несподіваною для противника. Джерело російського інформаційного агентства «Росбалт» у «ДНР» розповів, що «У нас від самого ранку була у штабі паніка. До пуття нічого не зрозуміло, ніхто не може пояснити, що відбувається. Усі говорили, що «укропи» пішли на прорив і можуть вийти під Дебальцеве. Але до ладу інформації жодної не було». Він повідомив, що район Жолобка обороняли бійці розформованої бригади Олексія Мозгового (Привид), що увійшли до складу корпусу так званої народної міліції «ЛНР».

Дії наших бійців призвели до запровадження контролю над стратегічно важливими висотами 195.3, 150.3 і зміцненню оборони висоти 175.9. Як пише Юрій Бутусов, «Починаючи з вересня 2016-го, підрозділи 93-ї механізованої бригади здійснюють поступове заняття «сірої зони», залишеної нашими підрозділами в 2014-му. За цей час вся «сіра зона» вже повернулася під наш контроль, на деяких ділянках просування склало до трьох кілометрів… Противник зазнав серйозних втрат, і перешкодити просуванню не зміг».

Одночасно відбувалася спроба збити 53 бригаду ЗСУ з нових позицій на Світлодарській дузі. Певною мірою своєрідна відповідь на вкрай невдалий розвиток подій поблизу Жолобка. Нові позиції на Світлодарській дузі і тепер фактичний контроль над Бахмутською трасою серйозно погіршив загальне стратегічне становище сепаратистів. Вони вже розуміють, що не змусять ЗСУ піти зі зайнятих позицій і посиленням інтенсивності артилерійських обстрілів спробують завдати шкоди нашим бійцям. Однак це спочатку програшна тактика.

У сепаратистів залишається лише надія на масивне вторгнення російських військ під будь-яким прикриттям. Про це прямо пише Стрєлков-Гіркін і інші борці за “рускій мір”.

Поки цей голос відчаю залишається покликом волаючого в пустелі. Москва ніяк не реагує на таке погіршення стратегічної ситуації через серію тактичних дій української армії. І для цього є цілком очевидні причини як військового, так і дипломатичного характеру.

Серед перших зазначимо неможливість направлення до України значної кількості російських військ навіть перефарбованих у трактористів і комбайнерів. Українська армія чинитиме спротив, і втрати серед найманців зростуть настільки, що приховувати їх буде просто неможливо.

Ми дещо переоцінюємо несприйнятливість Росії до бойових втрат. Загибель військових у Сирії викликала вельми негативну реакцію в суспільстві. Йдеться приблизно про два десятки людей, але все ж таки… Що ж буде в разі масштабних боїв в Україні, коли втрати зростуть багаторазово? Путіну людей не шкода. Це в нас серце болить за кожного нашого бійця, але він змушений рахуватися з електоратом через наближення виборів. Загалом у Росії ставлення до України негативне, але з цього зовсім не випливає, що там радітимуть справжній масштабній війні.

Попри надування щік, реально боєздатних частин у російській армії не так багато. Усе скерувати до України неможливо. Адже потрібно ж захищатися від НАТО та інших ворогів. Крім того, бути готовим у будь-який момент направити війська до Сирії, а, можливо, у майбутньому і до Лівії. І це, через віддаленість театру військових дій, не така проста задача. Не кажучи вже про фінансову складову, хоча, як показують останні події, вона охолоджує занадто гарячі голови у кремлівських кабінетах.

Стриманість Москви викликана і розвитком політичної ситуації не лише навколо України, а й взагалі у світі.

Дипломатичний глухий кут

Російська дипломатія не зуміла домогтися своїх цілей щодо України.

По-перше. І це найголовніше. Неможливо змусити Захід і перш за все США піти на змову за спиною Києва. До цього Москва дуже прагнула, коли називала гідним співрозмовником лише Вашингтон. Ялтинського повторення не відбулося, навпаки, виникла стратегічна поразка, результати якої проявляються все частіше.

По-друге. Не вдалося розколоти Захід. Як щодо України, так і Сирії. При всіх розбіжностях між Вашингтоном, Парижем, Берліном і Римом загалом позиція залишається консолідованою. Що видно з уже майже автоматичного продовження санкцій. Фрондерство Будапешта, Братислави та інших також виявилося неглибоким і Москві ніяк не допомогло. Ба більше, загроза посилення санкцій діє в умовах, що склалися, навіть ефективніше, ніж їхнє реальне прийняття. Найголовніше, що в російській столиці не до кінця розуміють глибину й охоплення можливих санкцій. Через це побоюються їх ще більше.

По-третє. Почастішали розмови, що в разі нафтового ембарго проти Росії ціна на нафту не стрибне через надлишок пропозиції, а необхідну перебудову західних нафтопереробних заводів можна провести за досить короткий термін. Хоча російські експерти поблажливо посміюються над такою перспективою, але з усього видно, що у Кремлі напружилися. Вони досхочу насміялися щодо сланцевого газу, а потім нафти. Уже хто більше за всіх порадіє таким подіям, так це Іран – російський партнер по Сирії. Про Саудівську Аравію і США навіть їй не говоримо. Нариватися на такий крок Заходу в Москві явно не хочуть.

По-четверте. Скасування віз для України означає серйозну дипломатичну поразку Москви. Там до останнього не вірили, що візи скасують. Принаймні проросійська агентура в європейських країнах доклала для цього максимум зусиль, і грошей на всі ці заходи було витрачено чимало. І всі даремно. Тепер уже очевидно, що рано чи пізно Україну візьмуть до європейських структур, скільки б Росія не гальмувала цей процес.

По-п’яте. Негативним для Кремля наслідком є ​​негативний вплив на найближчих союзників по ЄвроАзес. Москва продемонструвала свою цілковиту безпорадність, намагаючись перешкоджати руху України в західному напрямку. Це, що для Путіна вкрай важливо і до цього він дуже чутливий, – демонстрація зовнішньополітичної та військової слабкості Росії. У Кавказькій війні 2008 року вона начебто продемонструвала військову силу, за п’ять днів упоралася із Грузією. З Україною так не вийшло і виявляється, що Акела промахнувся. Цей фактор має довготривалий характер, і його вплив надалі лише посилюватиметься.

По-шосте. Власне, чому Москва повинна реагувати на успішні для української армії бої місцевого, але такого важливого значення. Адже немає просування ЗСУ далі, хоча це можливо, до лінії розмежування за «Мінськом-1». Які проблеми тут можуть бути, якщо Москва горло рве в закликах через їхнє дотримання. Ось наша армія таким дещо незвичним способом і сприяє їхньому виконанню.

Широкомасштабні дії будь-якого боку західні партнери не підтримають, а ось проти відновлення лінії за «Мінськом-1» вони не заперечуватимуть.

Непрямим підтвердженням цієї тактики Києва є публікації сайтів найманців про те, що командування відповідних бригад отримало «неофіційний» дозвіл на розвідку боєм під Жолобком і на Світлодарській дузі.

Це просто смішно. У такій централізованій організації, як армія, жодної самодіяльності за визначенням бути не може. Те, що про це з нашого боку немає широкого висвітлення, не означає, що нема відповідних розпоряджень. Інформаційна війна передбачає різні дії, зокрема і щодо розголошення відомостей. Тим паче, що це таємниця умовна, бо противник про це пише і повідомляє.

Відновлення лінії розмежування за «Мінськом-1» ставить «ЛНР»-«ДНР» у дуже невигідне військово-стратегічне становище. Перш за все, у логістиці. Звідси суттєве подорожчання їхнього утримання, яке падає на Росію. Зробити нічого істотного не можна, але і залишатися в такому положенні теж довго неможливо.

Москва власними руками створила той зовнішньополітичний глухий кут, в якому вона перебуває. Щодо прийнятного виходу з нього за мірками Кремля просто немає.

Піти з України та Сирії, як свого часу СРСР пішов з Афганістану, при нинішньому керівництві просто неможливо. Річ не лише в Путіні. Сьогоднішня зовнішня і внутрішня політика – результат колективної змови щодо вузької групи людей навколо президента Росії. І якщо припустити, що він якось буде усунений від влади, то в доступній для огляду перспективі нічого суттєво не зміниться. Нагадаємо, що думка про відхід з Афганістану проникала в московські коридори влади майже чотири роки.

У нашому разі проблема складніше. Україна занадто близько і її сприйняття суттєво відрізняється як від афганського, так і від сирійського. Психологічно Путін і Ко просто не бачить способу вийти із глухого кута і тому буде вжито тактику очікування на березі. Або щось зміниться в європейських столицях, або у Вашингтоні на Трампа зійде осяяння, і він терміново вирішить порозумітися з Росією.

Принаймні до президентських виборів у Москві нічого не зміниться. Розширення втручання відбуватиметься лише в сенсі збільшення допомоги «ЛНР»-«ДНР» боєприпасами і паливно-мастильними матеріалами. Можуть і грошей підкинути. Це за можливістю. Але на цьому все – на більше нехай і не розраховують.

Київ, судячи з усього, продовжуватиме вирівнювати лінію і на удосконалення стратегічного положення нашої армії. Це дуже стане в нагоді в майбутньому. Сподіваємося, що в недалекому.

Юрій Райхель