Президентська кампанія набирає обертів, на її плечах рухається і парламентська. Хоча ще не всі фаворити заявили про готовність брати участь у «великих перегонах», український політикум живе цією подією, більшість процесів всередині нього підкорені логіці боротьби за президентство.
Схоже, ці вибори пройдуть в умовах значної поляризації суспільства. Її здійснення є запорукою успіху в розумінні низки кандидатів, попри те, що електорального заповідника Януковича у східних та південних областях більше не існує. Проте існує актуальна для всієї території держави помітна втома українського суспільства від війни на Сході, економічних негараздів, зневіри, яка поширюється низкою загальнонаціональних медіа.
Вже очевидно, що питання миру буде провідним під час кампанії. З тезою «Україні потрібен мир» дуже важко сперечатися, але не варто забувати, що мир без відновлення територіальної цілісності країни по суті буде капітуляцією перед Кремлем. Спекуляція на темі миру в країні, понад 10 000 громадян якої загинули, відзначається особливим цинізмом, проте це зупиняє далеко не всіх претендентів на президентську булаву. У цьому контексті не зайвим буде нагадати, що змінилися і Збройні Сили, тому армійський фактор у президентській кампанії (можливо, вперше за роки незалежності) буде відчутним.
Їх можна буде розділити щонайменше за однією ознакою. Петро Порошенко як діючий глава держави має звітуватися про власні досягнення, інші кандидати роздаватимуть обіцянки різного ступеня реалістичності.
Тому для виборців важливою видається спроможність відділяти зерна від полови, зокрема, у питанні президентських повноважень та реалітичності виконання обіцянок у парламентсько-президентській республіці. Плюс ще один нюанс: Порошенко, схоже, буде єдиним кандидатом від влади, тоді як його опонентам доведеться чимало штовхатися ліктями.
Фактор помісної православної церкви також набирає суспільно-політичної ваги. Церква продовжує бути відділеною від держави, однак боротьба за отримання томосу про автокефалію навряд чи залишає байдужими хоча б мінімально інформованих про події в країні громадян.
Для РПЦ втрата впливу на значну частину українських вірян є суттєвою проблемою, і в Москві намагатимуться її вирішувати у звичний для себе спосіб.
Росія цього разу не матиме можливості надавати ефіри своїх медіа для українських кандидатів або відкрито підтримувати їх у публічному просторі. Вірогідність безпосереднього втручання до процесу голосування також виглядає не надто високою. Російські політтехнологи не наважаться засідати у центрі Києва.
Та у Кремля залишається чимало можливостей впливати на перебіг виборчої кампанії. Насамперед, це можливість ескалації конфлікту на Донбасі, помітна група кандидатів, які будуть радити так чи інакше шукати спільну мову з Росією, зрештою, фінансові та інформаційні ресурси всередині України, які працюватимуть на перемогу проросійського кандидата.
Чи отримає Україна подібну допомогу від Сполучених Штатів чи Європейського Союзу? Ні, і не тому, що вона для них менш важлива, а з тієї причини, що на Заході не прийнято у подібний спосіб втручатися у виборчі процеси в інших країнах. Казки про «американське печиво» звучатимуть, однак в реалії допомоги не буде.
Вибори: інструментарій впливуДоля президентських та парламентських виборів в Україні залежатиме, за великим рахунком, від одного фактору: чи будуть спроможними наші співгромадяни зробити висновки з ситуації, у якій зараз перебуває Україна. Чи зможуть вони усвідомити складність процесів, всередині яких опинилася наша держава? Чи є незалежність та суверенітет України зі сформульованими національними інтересами цінністю для значної маси громадян держави? Давати відповіді на ці питання буде змушений кожен з нас.
Євген Магда, Інститут світової політики, спеціально для «Політеки», 30 серпня 2018 року
