Язик, як відомо, без кісток і тому його автономна базікальна працездатність безрозмірна. У наших держтопів він без кісток двічі. Отже, і несуть вони часом нісенітницю несусвітню. Вважаючи, правда, себе рідкісними цицеронами з божою міткою на вінценосному чолі. Але навіть незначного прикладу з глобальним хайпом навколо закону про освіту і крутим антипіаром бойових угорців досить, щоб оцінити фундаментальну дурість і боягузливість адміністраторів. Ефектно пропонтилися перед ультрас, послали всіх сусідів у далеку подорож, отримали величезну «прочуханку» у відповідь, зачаїлися, тихенько підібгавши хвіст, внесли зміни в закон щодо часу вступу в дію. Усе як завжди – і завдань ніяких не вирішили, і мінусів набралися по саме не хочу.
Але і це ще не все. Міністр освіти Лілія Гриневич, за нашою обов’язковою традицією, виходить на публіку і заявляє, що все порішали з місцевими громадами, включаючи закарпатських аборигенів, всі надзвичайно щасливі. І тут же прилітає обов’язковий обух від міністра угорського Сіярто. Прямим підлим текстом і широко в європейських медіа – «Київ почав міжнародну кампанію брехні, розповідаючи про вигадані зустрічі». І кому тепер повірять на глобальних ринках? Нам? Чи все ж таки угорцям?
Так ось, справа зрозуміло, не в сусідах і не в їхньому/нашому списку бажань. А тільки в безумовному розумінні того, що слово зараз чи не ключовий актив для держави. Через «правильне слова» ми можемо наростити свої репутаційні профіти, отримати гроші/інвестиції і реально мати друзів. Але це ж «слово, сказане неправильно», з образливим пафосом, може обернутися істотними втратами, відмовою від комунікацій і різким подорожчанням зовнішньої дружби.
Ну і головне. Все-таки світ зараз дуже прозорий і в два кліка мишкою навіть «сільський іван» швидко розставить крапки над і. І тому розумний менеджер, який розуміє, що держслужба, хоч і маслом намазана, але не назавжди, буде ретельно «фільтрувати базар». Щоб потім не наздогнали за брехню. Втім, як я розумію, нинішні міністри хочуть напевно дізнатися «роздатковий фінал», а тому тільки нарощують обсяг мовного абсурду.
Необхідно вміти говорити відверто. Якщо припустився помилки – визнав, пояснив, покаявся. Сьогодні дратує навіть не сам факт провальності будь-якої реформи. А те, що замість правдивого діалогу ллється суцільний солодкуватий PR. Але людина ж бачить реалії, живе в них, платить за них. І замість того, щоб обговорювати реальність, іноді визнаючи косяки і трохи позитиву, йому пропонують жерти від пуза чистий обман. Тому і зростає кількість іронії і образливої критики. Нерідко вже надмірної, але як відповідь на надмірний солодкуватий PR.
А всього-то потрібно менше спікерів і менше ініціативних коментаторів. Не брехати даремно, заради красного слівця і по дрібницях. Навчитися визнавати помилки. Розмовляти тільки з поміркованими та ігнорувати компроматників.
Михайло Подоляк, політтехнолог
