План Ердогана: повернути біженців до Сирії

– Анкара за досить нетривалий час зробила різкий крен від бойової риторики у відносинах із Москвою до зізнань власної провини перед нею. Що за цим криється – внутрішньополітичне бажання Ердогана перемогти на наступних виборах або зовнішньополітичне – подражнити Європу, яка не бачить Туреччину в ЄС?

– На мій погляд, ні те, ні інше. На цьому етапі Анкару насамперед хвилює ситуація в Сирії. Це пріоритет номер один. Відсутність узгоджених міжнародних дій щодо врегулювання ситуації в цій країні призвело до того, що стала реальною поява на півночі Сирії автономного курдського анклаву, до того ж – надто ворожого до Туреччини. Це для турків найгірший сценарій розвитку подій.

Наявність у регіоні російських комплексів С-300 і С-400 унеможливило для турецької армії здійснення повітряних ударів по курдах і ІДІЛ в умовах неврегульованих відносин із РФ. Окрім того, Туреччина втратила цьогоріч 4 мільйони російських туристів, а турецькі компанії втратили не лише контракти на постачання продовольства до РФ, але і підряди на будівництво інфраструктурних об’єктів. Зокрема, до чемпіонату світу 2018 року.

Загальні втрати економіки Туреччини оцінювалися сумою близько $20 млрд. Ось ці обставини і зіграли вирішальну роль у так званих «вибаченнях» і так званому «примиренні» із РФ.

Я хочу наголосити – судити потрібно не за ситуаційними прес-конференціями та переможним заявами для ЗМІ, які роблять переважно російські чиновники, а за реальними справами.

Ще зарано робити висновки, що Росія у всьому була успішною. Водночас, не можна заперечувати, що поліпшення економічних показників від співпраці з Росією позитивно сприймається в Туреччині і сприяє зростанню популярності Ердогана.

– Туреччина висловлює невдоволення тим, що гроші на приймання і утримання біженців з Сирії хоча і надходять від Заходу, але вона виявилася один на один із емігрантською хвилею. При цьому, Ердоган офіційно заявляє, що готовий розглянути питання про надання їм громадянства. Чого тут більше: прагматизму Ердогана, який прагне отримати зайві голоси на виборах, або популізму?

– На утримання трьох мільйонів біженців Анкара витратила вже близько $8 мільярдів. Допомога ЄС на такі цілі є абсолютно недостатньою і це один із критичних пунктів взаємин Туреччини і ЄС. Проблему треба якось вирішувати, адже така ситуація має тенденцію стати неконтрольованою.

Є два реальних шляхи – асимілювати біженців у Туреччині або відправити назад – на звільнені території. Ердоган озвучував обидві ці можливості.

Надання біженцям громадянства – можливе, але далеко не найкраще вирішення проблеми, бо, по-перше, це лише перший крок до асиміляції. Потрібно, щоб біженці вивчили мову, закони і культуру Туреччини, а вони все ж таки сильно відрізняються від арабських традицій. І по-друге, разом із біженцями в Туреччині можуть осісти осередки терористів, які в майбутньому цілком здатні завдати купу проблем.

Тому, на мою думку, швидше за все, триватимуть спроби звільнити певні території Сирії і повернути біженців туди. Я не думаю, що ситуація навколо біженців надто впливає на популярність Ердогана, швидше тут відіграють фактори ісламської солідарності й тиску на ЄС.

– Туреччина почала «Євфрат» – фактично повномасштабну військову операцію проти ІДІЛ. У заяві Ердогана щодо цього також йдеться, що Туреччина сповнена рішучості завдати поразки і екстремістам із Курдської робочої партії та ісламістам, очолюваним Фетуллой Ґюленом, який перебуває в еміграції у США.

– Зрозуміло, усі три згадані цілі є безумовним пріоритетом для панівної партії Туреччини. ІДІЛ здійснив низку прямих і жорстоких терактів проти мирних жителів, курдські терористи вже десятиліттями чинять опір офіційній владі, а Гюлен вважається відповідальним за спробу військового перевороту 15 липня.

Імідж сильного лідера передбачає остаточне вирішення питання безпеки, тому Ердоган і ухвалив рішення про військову операцію в Сирії, а ще раніше – про введення надзвичайного стану і проведення чищення у всіх прошарках суспільства від прихильників Ґюлена.

– Чи немає у вас відчуття, що Туреччина може стати для Вашингтона тим же, чим донедавна був (або досі залишається) Тегеран? Прямим свідченням того є рішення про переведення американської ядерної зброї з Туреччини до Румунії.

– Інформація про переведення ядерної зброї США з Туреччини до Румунії, наскільки мені відомо, не підтверджена. Туреччина для Вашингтона не може стати другим Іраном за жодних обставин.

Туреччина – член НАТО, це друга армія у блоці і ключовий союзник на Близькому Сході. Щоб не відбувалося у двосторонніх відносинах між Анкарою і Вашингтоном, цей фактор переважує будь-які інші.

Ні Вашингтон, ні Анкара, ні Брюссель не відступлять від взаємної підтримки. До того ж тертя і гострі дискусії абсолютно не виключені, але така вже природа турецької зовнішньої політики.

– Дуже багато хто вважає, що за Ердогана Туреччина майже відійшла від заповітів Ататюрка і стає все більше ісламістською державою. Чи згодні?

– Важко заперечувати реальні факти, і переважну присутність релігійних чинників у турецькому суспільстві та в державі очевидні. З іншого боку, я не думаю, що ми коли-небудь почуємо від турецьких лідерів, що вони відійшли від заповітів Ататюрка.

Зрештою, Туреччина має цілковите право будувати свою внутрішню політику так, як вважає за потрібне. Адже при цьому не переривається ні діалог з ЄС, ні контакти з ісламським світом.

Стамбул став в останні роки одним із найбільших центрів проведення міжнародних форумів як гуманітарного, так і економічного характеру. Туреччина робить усе можливе, щоб стати реальним мостом між Заходом і Сходом.

Ердоган одного разу сказав, що Туреччина – це найзахідніша частина Сходу і сама східна частина Заходу. Він, безсумнівно, дуже хоче, щоб саме на берегах Босфору і сталася зустріч.

– Чи є в Туреччині досі настрої пантюркизма, Великої Порти й іншої постімперської архаїчної ідеології, яка так зараз поширена, наприклад, у Росії?

– Певні традиції османського періоду виявляються в сучасній Туреччині й в елементах державного протоколу, і навіть у термінології, яку почали використовувати офіційні особи Туреччини.

Настрої пантюркизма присутні в тій мірі, що Анкара відкрито заявляє про свою підтримку тюркських народів (і кримські татари серед них), і найяскравіші приклади – Азербайджан, Туркменістан, Казахстан.

Але цей «пантюркизм» не має нічого спільного з агресивним імперством Росії. Неможливо уявити, що Туреччина почне відновлювати Османську імперію.

В Анкарі чудово розуміють, що м’яка інтеграція шляхом економічного і культурного взаємодії матиме значно більше користі, ніж мова агресії.

– Кількість репресованих У Туреччині після перевороту досягає декількох тисяч людей. Чи може це говорити про бажання президента Туреччини зачистити будь-який вияв інакомислення у своїй країні і зробити щеплення від нього іншим, хто сумнівається у правильності його курсу?

– Я б не використовував тут слово «репресованих». Це просто не відповідає дійсності. Правда те, що після спроби перевороту в Туреччині відсторонені від посад, затримані, арештовані близько 80 тисяч людей.

Але правда і те, що більшість із них були звільнені. Дійсно, певна частина арештована за рішеннями судів. З боку може здаватися, що все це свавілля, але влада Туреччини стверджують, що всі затримання відбуваються відповідно до законів країни.

Безумовно, що в Туреччині є значна частина населення, яка не згодна з політикою панівної партії. У парламенті представлені три опозиційні партії. Але цей конфлікт має зовсім інший характер.

Ґюлен – ісламський проповідник, який проживає у США за «грін-картою», звинувачується в тім, що впливав через своїх послідовників на державні рішення. Однак це занадто загальне звинувачення. Аби довести це, слід встановити, що, наприклад, державні службовці – послідовники Ґюлена – порушували присягу і чинили не в інтересах держави, а в інтересах релігійного руху, або порушили якісь інші статті кримінального кодексу. Ось це – надзавдання, яке вирішує зараз турецька система правосуддя.

Спроба перевороту завдала великого удару панівній партії і особисто Ердогану. Судіть самі – на протязі 13 років забезпечене економічне зростання, ВВП країни потроївся за цей час, побудовані найважливіші об’єкти інфраструктури, панівна партія виграла всі вибори, які лише проводилися – і раптом військовий переворот. Тому і реакція така жорстка. Важливо тепер не перегнути палицю.

– Туреччина після Росії є найбільшою і найпотужнішою державою, з якою межує наша країна. Чого не вистачає Києву і Анкарі для ще повнішого використання всіх можливостей, які відкриває ця близькість? Адже Київ, наскільки я розумію, на догоду Анкарі не визнав геноцид вірмен.

– Не думаю, що у двосторонніх відносинах України і Туреччини визнання або не визнання геноциду вірмен зіграло вирішальну роль. За останні 6-7 років відносини наших країн досягли рівня стратегічних. З перших рук можу сказати вам, що рівень обговорення проблем і напрямків співробітництва між нашими лідерами безпрецедентний. Причина цього – у взаємному розумінні важливості нашого партнерства в регіоні.

Ми маємо надзвичайно добре розроблену двосторонню договірно-правову базу, запроваджено максимально можливий режим безвізового перебування. Так, ми поки не підписали угоди про вільну торгівлю, але цьому є причина – обидві країни мають дуже важливі національні інтереси, якими з різних причин поки не можуть поступитися. Однак діалог триває і позиції зближуються.

На порядку денному найважливіші проекти у транспортній сфері, військово-технічне співробітництво, у галузі освіти. Цьогоріч кількість українських туристів у Туреччині подвоїлася, турецькі авіалінії і МАУ відкривають нові напрямки і літаки заповнені в обидва напрямки. Хіба все це не свідчить про розвиток?

– Чи є анексований Крим зовнішньополітичним пріоритетом для Анкари?

– Звичайно, для Туреччини Крим був і залишається пріоритетом, як політичним, так і економічним. Немає сумніву, що, якби не агресія Росії, нове, демократичне уряд України забезпечив би будь-яку взаємодію з Анкарою, яка дозволила б зробити Крим реально успішним регіоном (наприклад, режим найбільшого пільгового сприяння, – ред.).

Туреччина і раніше надавала допомогу, просто мала справу з попередньою владою, до Революції Гідності, була пов’язана з невпевненістю, що кошти, котрі туди направляються, дійдуть до адресата, перш за все – кримських татар. Але навіть і за всіх труднощів того часу, турки будували у Криму і школи, і готелі, ми шукали і знаходили шляхи конструктивної взаємодії навіть у несприятливих умовах. Я впевнений, що всі напрацювання будуть реалізовані, як тільки-но Крим повернеться до України.

– Якщо це не дипломатична таємниця, які спільні проекти могли би бути між Туреччиною і Україною та чому вони не відбулися?

– У сусідів немає жодних таємниць. Як я вже згадав, найголовніше, на мою думку, на сьогодні – це продовжити переговори щодо угоди про вільну торгівлю, а також оновлених договорів про захист інвестицій та уникнення подвійного оподаткування.

Триває копітка робота зі співпраці в галузі військової науки і оборонних технологій. Турецька сторона добре знайома з нашими можливостями в галузі енергетики, і я маю на увазі як допомогу в підготовці фахівців з атомних станцій, так і з точки зору використання наших сховищ для зберігання природного газу.

Активно обговорюються можливості участі турецьких компаній у проектах приватизації, їхньому інвестуванні в туристичну та портову інфраструктури Одеської області, Херсона. Знаєте, досвід роботи в Туреччині свідчить, що зрештою реалізуються не ті проекти, про які голосно кричать, а які скрупульозно опрацьовуються на всіх рівнях – починаючи із президентського і закінчуючи технічним. Думаю, що важливі практичні результати не змусять себе чекати.

Костянтин Ніколаєв