Капелюшна революція Ататюрка

За радянських часів Монголію часто наводили як приклад стрибка з феодалізму в соціалізм. Закінчилося це тим самим, що і весь радянський експеримент. Монголія досить успішно будує капіталізм, намагаючись пройти поміж крапельок між Росією і Китаєм.

Радянські пропагандисти не надто любили згадувати про інший масштабний експеримент, який відбувався на південному березі Чорного моря. Під керівництвом Мустафи Кемаля Ататюрка Туреччина спробувала здійснити стрибок з середньовічного османізму  в капіталізм ХХ століття.

Основою кемалізму були секуляризація і світськість. Всі реформи, від ліквідації неписьменності до насадження запозичених моделей розвитку економіки, далеко не повний перелік зробленого в 1920-1940-х роках. Розрив з минулим ознаменувався перенесенням столиці в центр країни, в село Анкару, а також забороною традиційних фесок – так званою капелюшною революцією.

На юридичному факультеті Анкарского університету якось вийшла гумористична газета. На запитання «Хто такий турецький громадянин?», – студенти дали відповідь: «Турецький громадянин – це людина, яка одружується за швейцарським цивільним правом, її засуджують за італійським кримінальним кодексом, судиться вона за німецьким процесуальним кодексом, цією людиною керують на основі французького адміністративного права, а хоронять за канонами ісламу». Так у жартівливій формі описали реформи Кемаля Ататюрка, який запозичив все найпрогресивніше з тодішнього світового досвіду.

Не можна закручувати гайки безкінечно: відомі люди про події в Туреччині

Діяльність Ататюрка стала зразком для наслідування багатьох поколінь державних діячів: від Джавахарлала Неру і Махатми Ганді в Індії – до Нельсона Мандели в Південній Африці.

Популярні новини зараз

Нова біда наздогнала сім'ю хворої на рак "Моєї прекрасної няні" Заворотнюк: "Натиснули на найболючіше"

Дружина продюсера "Квартал 95" в кофтині з формами напоказ розповіла, чому чоловік її ревнує:" Аня..."

Суддя "Майстер Шеф" Мартиновська показала свою дочку-модницю від чоловіка, з яким розлучилася: "Ой, красива, клас"

Харлан показала чоловіка через якого покине Україну відразу після фіналу "Танців з зірками": "Уже куплений квиток..."

"Холостячка" Огневич попрощалася з красенем, якого називали переможцем проекту: "Я не зможу дати тобі..."

Показати ще

Реалізована ним модель розвитку багато десятиліть здавалася успішною. Її намагалися наслідувати в Єгипті за часів Насера, Анвара Садата і Хосні Мубарака, а також в Тунісі, Ірані, якоюсь мірою Малайзії та Індонезії.

Здавалося, що старання Ататюрка не були марними. Туреччина за його наступників стала промислово розвиненою країною Близького Сходу. Однак технологічне відставання від Заходу не зменшилася, а навіть у чомусь збільшилася. Як результат – масовий від’їзд до Німеччини та інших європейських країн турецьких заробітчан. Уже в 1970-х роках сталозрозуміло, що гонитва за Заходом не вдалася. На порядку денному постало питання про зміну парадигми розвитку.

Боязке серце ніколи ще не підкоряло красуню

Гарантом світського розвитку Туреччини з часів Ататюрка була армія. Так склалося, що генерали і вищі офіцери завжди насторожено ставилися як до демократичних експериментів, так і до зростаючої ісламістської небезпеки. В ній вони вбачали загрозу світському характеру держави, заповіданого Ататюрком. Тому тричі військові здійснювали державні перевороти – якщо, на їхню думку, така небезпека існувала.

Фото www.akchabar.kg
Фото www.akchabar.kg

Додамо до цього і суб’єктивний чинник. Історично офіцерський корпус за Ататюрка і після нього не був кастовим. Навпаки, для багатьох представників бідних верств військова служба була соціальним ліфтом. Військові завжди мали досить великий авторитет в суспільстві, служба в армії вважалася престижною.

Саме Ататюрк заклав традицію підготовки офіцерського складу в найкращих військових навчальних закладах Європи, а з другої половини 1940-х – у США. Там вони не лише набували професійні знань і навичок, а й просочувалися духом секуляризму, світськості та республіканізму. Не випадково турецький генералітет був гарантом особливих відносин з Ізраїлем. Це стосувалося не лише армії, а й спецслужб.

Коли Ердоган почав протистояння з Тель-Авівом, це стало першим сигналом серйозного погіршення його стосунків з армійською верхівкою.

Досвідчений політик Ердоган врахував історію військових переворотів і почав наступ на генералітет і вище офіцерство, в яких він обгрунтовано бачив головного свого противника.

Так, у справі організації Ergenekon було заарештовано понад 100 вищих офіцерів, багато хто отримав великі терміни. Їх звинуватили в спробі державного перевороту. Організації приписують ультраправу ідеологію. Вона названа на честь міфічного місця в горах Алтаю, яке, згідно з тюркськими легендами, вважають батьківщиною всіх тюрків.

Після початку сирійського конфлікту Ердоган здійснив низку спроб пом’якшити протистояння з армією. Офіцерів, які були в ув’язненні, звільнили, деяких навіть поновили на посадах. Однак примирення не відбулося. Рано чи пізно напружені стосунки турецького політичного і військового керівництва мали вилитися у якесь відкрите протистояння. Так і сталося.

Чому в Ізраїлі неможливий теракт як у Ніцці

Якщо поглянути на хронологію подій в Стамбулі і Анкарі, то бачимо деградацію навичок керівників перевороту. Були порушені всі канони цього дійства. Важливо не лише захопити мости, пошту і телеграф, а й також – що найважливіше – ізолювати чинну владу.

Можна як завгодно ставитися до Леніна і Троцького, але такі аксіоми вони засвоїли на відмінно і блискуче здійснили. Точно так само діяли турецькі військові в попередніх успішних переворотах, а неуспішних у них до недавнього часу не було.

Цього разу все нагадувало трагедію з елементами фарсу. Були захоплені мости в Стамбулі, якісь телестанції і навіть спробували штурмувати будівлю парламенту. Все правильно, але цим усе і обмежилося. Танки на вулицях – умова, може, й необхідна, але недостатня.

Діяли за канонами ХХ століття. Не врахували, що зараз не телеграф важливий, якщо він взагалі є, – а соціальні мережі, мобільний зв’язок та інтернет. Якщо їх не відключити, то ініціатива буде втрачена – а це прямий шлях до поразки.

Очевидно, що путчистам забракло сил. Однак і тими, що є, вони скористалися геть зле. Була відсутня елементарна координація між заколотниками в Стамбулі і Анкарі. Чим і скористався Ердоган.

Також цього разу серед військових не було єдності. Велика частина з них не мала уяви про змову і виступила проти путчу. Навіч також – деякі суперечності між вищими офіцерами родів військ, типове ревниве ставлення сухопутних військ і авіації.

Дещо інша версія наведена в газеті Cumhuriyet (Республіка). Начебто Ердоган планував на 16 липня масову зачистку армії. Довелося військовим діяти на випередження, чим і пояснюється погана підготовка перевороту. Дії влади непрямо підтверджують цю версію.

Третій варіант найчастіше наводять зарубіжні експерти. Кажуть, що Ердоган влаштував профанацію перевороту, щоб отримати можливість здійснити остаточну чистку армії і зовсім виключити її з політичного життя. З точки зору мотивів все виглядає логічно. Проте ризик виграшу і програшу був приблизно однаковий. Навіть друге було ймовірніше.

Однак, faint heart never won fair lady – боязке серце ніколи не підкоряло красуню. Ердоган неодноразово демонстрував, що він не з боязких і може піти на ризик, часто не завжди виправданий.

Туреччина переходить до диктатури

Також змовники не заручилися підтримкою політичної опозиції. Більше того, всі опоненти Ердогана виступили проти військового перевороту. У 2013 році світська опозиція вийшла в Стамбулі на площу Taksim Meydani. Звернімо увагу на збіг – він не випадковий – із нашим словом Майдан.

Цього разу ніхто з громадян не підтримав військових, які начебто захищали такі ж цінності і мали такі самі цілі, як і учасники протесту три роки тому. Водночас прихильники Ердогана без особливих нагадувань вийшли з протестами проти заколотників. Їх, навіть, не зупинили постріли і жертви. Успішний військовий переворот неможливий без тісного зв’язку армії і цивільних політиків. Це умова необхідна. Без її виконання нічого розпочинати подібні заходи.

Колишньої Туреччини вже не буде

Всі відзначають, що колишньої Туреччини вже не буде. У цьому сумнівів немає.

По-перше. Ердоган скористається наданою нагодою і доведе до логічного кінця чистку армії. Він позбавить її політичних потенцій і перетворить на свою опору. Тепер в армії немає реальної сили, щоби протистояти йому.

По-друге. Посиляться авторитарні тенденції у внутрішньополітичному житті Туреччини. Неминуче мають відбутися зміни в конституції і перетворення Туреччини з парламентської на президентську республіку.

По-третє. Паралельно до авторитарних посилюватимуться ісламістські тенденції з присмаком неоосманізму. Подібним Ердоган захоплювався на початках свого приходу в державну владу. Пізніше він дещо охолов до цих ідей, але останнім часом старі мотиви знову зазвучали.

Звісно, Османську імперію ніхто відновлювати не збирається, але ідеологія тюркського світу може отримати деяку підтримку. Принаймні, в Росії з цього точно не зрадіють.

По-четверте. Курдське питання знову набуде колишньої гостроти. І тут Ердоган зіштовхнеться з великими зовнішніми проблемами – як у Вашингтоні, так і в Москві. Причому Кремль повинен рахуватися з думкою Тегерана. В Ірані вже відзначають появу курдських екстремістів.

Підтримка Москвою сирійських, а через них й іракських курдів навряд чи сподобається іранському керівництву. З іншого боку, відмовитися від підтримки сирійських курдів Кремль не може, оскільки це негайно катастрофічно відіб’ється на становищі Башара Асада і його армії. Тож у цьому питанні Ердогану та решті доведеться проявити дива спритності. Як вийде, сказати тяжко. Поки нікому не вдавалося пройти через курдську проблему без втрат.

Уп’яте. Хоча практично всі західні країни висловили підтримку Ердогану, рух Туреччини в бік Євросоюзу якщо не зупиниться, то стане дуже повільним. Схоже, що європейська інтеграція сходить з порядку денного для турецької еліти. Наздоганяти Захід немає сенсу, лише витрачати час і ресурси. Варто шукати інший шлях розвитку. Кемалізм себе вичерпав. І військовий переворот, що зазнав поразки,  є підтвердженням цього факту.

”Жодних проблем із сусідами”: чому Ердоган помирився з Путіним

Зараз складно передбачати, в якому напрямку розвиватимуться відносини Туреччини і України. Є ряд об’єктивних причин, аби очікувати подальшого їх поглиблення. З іншого боку, Туреччина переживатиме період біфуркації і тимчасової консолідації влади.

Для Анкари наразі найважливішими регіонами є Сирія і Південний Кавказ. Карабахський конфлікт має всі ознаки підвищення градусу протистояння і можливого початку військових дій. В силу зрозумілих причин Баку для Анкари відіграє найважливішу роль. І туди будуть спрямовані значна частина зусиль і ресурсів. Аналогічно Сирія. Поки в якийсь спосіб там не врегулюють конфлікт, Туреччина нічим іншим особливо не займатиметься.

З урахуванням цих чинників слід розглядати і позицію Туреччини щодо Криму. Засудження і моральна підтримка, але в певних межах. І нічого більше. З Москвою найближчим часом в Анкарі підтримуватимуть рівні стосунки без зайвої близькості. Дратувати Кремль з будь-якої нагоди Анкара не буде.

Туреччина Інфографіка

Юрій Райхель