П’ятий рік війни. Що далі?
Світ довго оговтувався після другої світової війни.
Загоїлись рани, захоронили мільйони загиблих, відновили мирне життя, провели глибокий аналіз причин і наслідків цієї трагедії, яка спонукала людство.
Незважаючи на політичні уподобання, партійні та ідеологічні розбіжності, майже усі країни світу погодились, що такого більше повторитись не може.
Україна надзвичайно сильно постраждала у цій війні, яка двічі прокотилась її територією. Мільйони загиблих, мільйони ненароджених українців, зруйновані міста і села, знищена економіка та мільйони розкиданих українців по світу.
В 1975 році, усвідомлюючи усі жахіття війни, колосальні жертви, які людство понесло в період війни, після двох років переговорів в Гельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співпраці в Європі (в 1995 році була перейменована в Організацію безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ).
Серед основоположних принципів цього Заключного акту були, зокрема, незмінність кордонів, територіальна цілісність, мирне врегулювання кордонів, невтручання у внутрішні справи, відмова від застосування насильства, рівність і рівноправність суверенітетів.
Цей вистражданий кривавий досвід Другої Світової війни країни-підписанти цього документу свято зберігали і дотримувались.
У Європі настав мир, протистояння зберігалось, але відкритих конфліктів, тим більше військових – не було.
І от наступив 2014 рік.
Росія, як правонаступник СРСР, грубо порушила не тільки цей Заключний акт, а й двосторонні Договори між Російською Федерацією і Україною, де також підтверджувались незмінність кордонів між країнами і поважався суверенітет, а й інші міжнародні правові акти – із застосуванням військової сили анексувала Крим як частину території суверенної держави Україна.
Світ засудив ці зухвалі та протиправні дії російської влади і не прийняв анексію Криму, продовжував і продовжує вважати Крим невід’ємною частиною України.
Тобто увесь цивілізований світ став на бік України і засудив Росію, яка порушила територіальну цілісність України.
Усвідомлюючи протиправність своїх дій, Росія, для того щоб відволікти увагу світу від анексії Криму, вдалася до прямої військової агресії на території України – фактично захопивши частину території України в Луганській і Донецькій областях.
Є незаперечні докази прямого військового вторгнення регулярних військ збройних сил Росії на територію України. В цей же час російський агресор вчиняє ще один злочин – збиває цивільний літак у повітряному просторі України із застосуванням протиповітряних комплексів збройних сил Росії. В результаті цього злочину загинуло майже 300 мирних пасажирів малайзійського літака.
А в цей час збройний конфлікт на сході України розростався.
Героїчний опір, який чинили Збройні Сили України агресору не дав можливості Росії досягти своєї стратегічної мети – відірвати від України усю Південно-східну частину.
І от в таких надзвичайно складних умовах, які переживала Україна після Революції Гідності, а також в умовах наростаючої агресії Росії, єдиним правильним кроком було підписання у вересні 2014 року Мінського протоколу.
У зв’язку з його неефективністю 12 лютого 2015 року був погоджений Мінський договір керівниками Німеччини, Франції, України і Росії в форматі «нормандської четвірки» і підписаний документ представниками України, Росії, ОБСЄ та ватажків невизнаних ДНР і ЛНР.
Головна мета цього Мінського договору — деескалація збройного протистояння. Тобто на момент підписання “Мінська – 2” вже п’ятий місяць йшли повномасштабні бойові дії, в яких українські воїни героїчно протистояли російській агресії, в тому числі і під Іловайськом – цієї страшної трагедії, яка сталася 26 серпня 2014 року.
І от минуло чотири роки.
Що ми маємо і чого досягли?
Я не буду давати глибокий аналіз цих домовленостей, їх наслідків і перспектив. Про це дуже багато вже сказано і написано. Для мене ясно одне – Росії не можна вірити. Будь-які договори, угоди, що підписує Росія, діють тільки до тих пір і в тій частині, яка вигідна виключно Росії.
Але я хотів би звернути увагу дещо на інше, оскільки зараз триває виборчий процес, і кожен з кандидатів на посаду президента пропонує свої рецепти, пропозиції, і майже усі сварять владу за неефективність і бездіяльність щодо припинення війни.
При цьому багато хто, заперечуючи правильність тих дій, які вчиняє чинна влада, фактично нічого не пропонують. Єдине, про що кажуть – що треба забезпечити мир. Але як його забезпечити? Як знайти політичні чи дипломатичні засоби, які б спонукали Путіна виконати бодай Мінські домовленості?
Мир через капітуляцію? Я проти. Впевнений, переважна більшість українців проти цього і ніколи не погодиться капітулювати перед Путіним на умовах Росії.
Що ж робити? Адже ця війна на Сході країни триває вже п’ятий рік, більше 10 тисяч найкращих українських героїв вже загинули, по всій Україні, майже в кожному селі чи місті є свіжі могили загиблих Героїв.
Таким чином, Мінські домовленості мають важливе значення, як міжнародно-правовий документ, який скріпив антиросійську коаліцію і продовжує відігравати позитивну роль в міжнародному праві.
Тому ті, хто пропонує відмовитись від цих домовленостей, не усвідомлюють повною мірою, що вихід України з цих домовленостей може зруйнувати або істотно ослабити антиросійську коаліцію, чого і добивається Росія.
Весь світ переконався, що саме РФ не виконує взяті на себе зобов’язання, і війна продовжується. Саме тому ці домовленості повинні існувати, або, за погодженням між нашими партнерами, замінені на більш ефективні.
Інколи виникає дискусія: а може нам, замість Мінських домовленостей, задіяти механізм Будапештського меморандуму? Навряд чи це може дати нам користь хоча би тому, що Росія, підписавши цей меморандум, його ж підло порушила, і буде робити усе можливе, щоб заблокувати реалізацію положень Будапештського меморандуму, які передбачають, зокрема, проведення консультацій. У разі виникнення в цьому потреби.
Крім того, Будапештський меморандум не має чітко визначених правових механізмів для його реалізації. Багато хто із фахівців міжнародного права взагалі не вважає його міжнародно-правовим зобов’язанням, який має статус міжнародного договору.
З усього цього і стає очевидним, що мінські документи хоча й ігноруються Росією, все ж таки є важливим фактором у переговорному процесі. І нехтувати цим, мабуть, було б неправильно. Ми повинні використовувати будь-які міжнародні можливості, щоб впливати на агресію Росії.
Крім того, саме через механізми мінських домовленостей вдалося ж визволити не одну сотню наших заручників.
Дуже важливо щоб і полонених військовослужбовців Збройних Сил України, яких Росія захопила в Керченській протоці, теж вдалося звільнити.
Але видається, що керівництво Росії тримає наших військових моряків як заручників. Інколи навіть складається враження, що долями наших героїв шантажують українську владу.
Так от, шукаючи відповідь на питання що робити, треба констатувати наступне: як би це не звучало прикро, але швидких рішень немає.
Повертаючись до Мінських угод, я би оцінив їх достатньо високо, незважаючи на те, що до них, безумовно, є багато претензій. Але вже те, що Мінські угоди зупинили активну фазу війни – це величезний їх позитив.
Другий надзвичайно важливий фактор – завдяки цим угодам Україна змогла відновити боєздатність нашої армії.
На сьогодні українська армія – це серйозний фактор у відношеннях і у переговорах з агресором, але треба зробити його ще більш вагомим. Для цього українська армія повинна набути іншої якості. Світовий досвід доводить, що не завжди кількість переходить у якість. Ніхто не заперечує, що в Росії сильна армія. А що, в СРСР була слабка армія? Вона ще набагато сильніша була, але навіть ця армія не змогла захопити деякі країни.
Тобто, нам не треба нарощувати кількісний склад армії, чи все більшими темпами модернізувати радянські танки. Замість цього необхідно забезпечити Збройні Сили України найновішими українськими танками, які є одними з найкращих у світі.
Потрібно розробити і поставити на озброєння принципово нові види озброєнь, які будуть в десятки чи сотні разів ефективніші за російську чи радянську зброю.
Наприклад, у США повним ходом іде робота над завершенням принципово нового виду зброї – зброї нового покоління (The «Swarm»). Це невеликі безпілотні апарати-дрони, які можуть використовуватись для атаки. Це дуже ефективна суперсучасна зброя, в якій застосовані найновіші технології, яка використовується за принципом “рій бджіл”, тобто великої групи безпілотних дронів, проти якої фактично не має захисту і яка може уразити будь-які цілі. Ця зброя може істотно змінити розстановку сил у світі.
Україна, маючи великий потенціал в ракетно-космічній і авіаційній галузях, теж могла б долучитися до створення аналогічної зброї.
І взагалі, я вважаю, що оборонна промисловість в Україні повинна стати потужним локомотивом розвитку усієї економіки.
Саме тому я пропоную змінити організаційну структуру оборонної галузі України: підприємствам, які входять до неї, необхідно надати максимально економічну свободу і забезпечити необхідну мотивацію для створення ними найновіших зразків сучасних озброєнь.
Росія поставила навколо України «Іскандери», необхідно щоб і ми поставили свої не менш ефективні аналоги цих іскандерів, які були б значно більш ефективнішими ракетами, і при цьому було надійно забезпечено протиракетну оборону.
Після того як США і Росія оголосили про припинення дії договору про ракети середньої і малої дальності, ніщо не заважає Україні в найкоротші терміни реалізувати важливий засіб оборони країни.
Давайте згадаємо наших талановитих земляків, які прославили людство в багатьох галузях діяльності людини. Взяти хоча б американські ракети «Трайдент», що в перекладі означає «Тризуб».
31 січня цього року США завершило повний цикл модернізації цих ракет і сьогодні «Трайдент-2» — балістичні ракети, які можуть нести 14 ядерних боєголовок, розміщені на американських підводних човнах — складають 30% усіх сил ядерного стримання США.
Талановитий українець мав безпосереднє відношення до їх створення, тому ці ракети – гроза для Агресора і називаються «Тризуб».
Можна приводити ще дуже багато прикладів видатних українців, які прославили людство своїми творіннями. Але і сучасні українці не менш талановиті.
Я впевнений, що при правильній організації, ми можемо дуже швидко мати таку зброю, яка точно посадить керівництво РФ за стіл переговорів і вони не будуть вказувати українцям, якого президента їм обирати і з яким він буде вести переговори.
Тобто, потужна армія, збройні сили взагалі – це надзвичайно вагомий аргумент до миру. Так склалося, що завжди поважають сильного.
Українці – це сильна і горда нація, яка здатна себе захистити. Всі українці, не тільки ті, що живуть на території України, повинні допомогти своїй матері-батьківщині вистояти у цій війні.
Так і хочеться сказати – Українці усіх країн – єднаймося.
Це величезний резерв для країни, треба обов’язково закликати ще раз наших братів і сестер у всьому світі допомогти своїй країні. Хто чим зможе, своїм талантом, грошима, словом. Вони не можуть бути байдужими до того, що у центрі Європи палає війна в результаті якої гинуть прекрасні молоді українці.
Тільки спільними зусиллями ми можемо зупинити війну.
Мабуть і треба окремо звернутися до українців, які проживають в Росії. Різні причини вас туди закинули, але Україна у вас одна – подумайте про це!
Таким чином, сильна армія — це запорука миру!
І друга обставина, від якої напряму залежить мир в Україні – це консолідована допомога Україні антиросійською коаліцією.
Одним із найбільших досягнень зовнішньої політики України на сучасному етапі – є створення потужної антиросійської коаліції у світі.
Ми усі пам’ятаємо історію, другу світову війну — тоді фактично вся Європа воювала проти СРСР, лише деякі країни зберігали нейтралітет, а переважна більшість були на стороні агресора.
Зараз зовсім по-іншому – всі цивілізовані країни світу стали на захист України. І що дуже важливо, цей захист носить не тільки політичний чи дипломатичний, а і військовий і фактично партнерський характер.
Це дійсно видатне досягнення нашої зовнішньої політики. Протягом усього часу російської агресії ми постійно відчуваємо дуже ефективну допомогу — як країн ЄС, так і, що дуже важливо, США.
Думаю, не малу роль в цьому зіграло і те, що європейські країни вже навчені досвідом 30-х років минулого століття, коли завдяки їхньому потуранню німецький диктатор виріс із коротких штанців і став загрозою усього людства. Але, коли вони це вже зрозуміли, то було пізно.
Після того, як була здійснена анексія Австрії, а потім і Чехії з їхньою Судетською областю, — стало очевидним, що цього агресора вже ніхто не зупинить. Він своїми словами так зачарував керівників європейських країн, які сподівались відтермінувати агресію – не вдалося.
Така беззуба і зрадницька політика тодішніх керівників європейських країн призвела до того, що вогонь війни запалав по усій Європі, у всьому світі.
Зараз Європейські країни вже навчені гірким досвідом — зрозуміли, що агресору не можна вірити. І мені здається, вони усвідомили, — якщо бажають своїм країнам миру, треба зупинити агресора на кордоні України.
Надзвичайно важливим є усвідомлення європейських країн в тому, що захищаючи Україну, вони захищають і себе.
Але, для України, як мені видається, дуже важливою, можливо навіть визначальною є підтримка США.
США в цій війні проявили себе, як щирий друг України. І що дуже важливо, таке щире відношення до України є не тільки у вищого керівництва США – Президента, Конгресу, а у простих американців.
Тому значне збільшення тиску політичного, економічного, гуманітарного на Росію і її керівництво шляхом запровадження максимально ефективних санкцій, обмеження міжнародних стосунків і припинення співробітництва з Росією, дискредитації цієї країни в міжнародній політиці неодмінно призведе до серйозних потрясінь у самій Росії.
Росія, в якій майже 15 % населення не має у своєму житлі туалетів, не може претендувати на світового гегемона.
Тому продовження і значне зміцнення антиросійської коаліції – це необхідна умова настання миру в Україні.
Є ще один дуже важливий аспект забезпечення миру в Україні – це приєднання України до сил колективної безпеки, тобто вступ України в НАТО.
Українці повинні усвідомити, що єдиний захист їх від агресивного сусіда – це потужна військова організація, яка не тільки може протистояти Росії, але й може забезпечити мир в Україні.
Саме в цьому напрямку зовнішньополітичної діяльності бачу основний наш резерв.
Необхідно направити усі наші зусилля, щоб зняти усі юридичні перепони, які б відкрили Україні шлях до НАТО.
Разом з тим, я чітко усвідомлюю, що цей шлях може бути достатньо довгим, адже треба знайти необхідні аргументи, щоб переконати наших європейських партнерів і особливо США – що чим раніше Україна буде прийнята в коло цивілізованих країн – тим швидше у Європі настане мир.
Але, якщо питання вступу в НАТО може зайняти деякий час через відповідні процедури, то укладання міждержавного договору із США про партнерство і безпеку можна зробити дуже швидко на прикладі аналогічних договорів США із Японією, Південною Кореєю.
Укладання договору між США і Україною про партнерство і безпеку — це була б видатна перемога української зовнішньої політики і взагалі українського народу.
Адже ніхто і зараз не заважає Україні з метою забезпечення безпеки в Чорноморському регіоні, взяти, наприклад, в оренду декілька найсучасніших бойових кораблів НАТО, зокрема, США з повним комплектом озброєння, поки ми свої кораблі не побудуємо.
За таким же принципом ми могли б значно зміцнити нашу обороноздатність і в деяких інших видах озброєння.
Можна згадати і досвід «Ленд-Лізу», завдяки якому США надало Радянському Союзу значну військову допомогу, яка по деяким оцінкам фахівців зіграла вирішальну роль у війні, особливо на її початковому етапі.
Тому схема «Ленд-Лізу» теж може дуже швидко перетворити Україну в країну з потужними збройними силами, що в свою чергу дуже різко змінить характер війни на сході України.
Тільки сильна, потужна Україна може забезпечити мир своїм громадянам.
П’ятий рік війни.
Що далі?
Війна без миру, чи мир без війни.
Я обираю мир без війни.
Досягти миру ми можемо тільки зробивши країну сильною.
Я знаю, як зробити Україну сильною і потужною та як забезпечити мир на нашій землі.
