”Придністров’я – це село наляканих і агресивних дурнів, у яких є зброя”

– Що стоїть за указом Шевчука про приєднання до Росії?

– По-перше, бажання продемонструвати бурхливу діяльність, оскільки реальних успіхів немає. Адміністратором він виявився мало того, що до непристойності злодійкуватим, а ще й абсолютно бездарним і провальним.

На ньому висить скандал із величезними розкраданнями, йому загрожує кримінальна справа в разі програшу виборів. Тоді йому доведеться бігти з ПМР – ще й треба встигнути втекти. Тож він бореться за своє виживання, і готовий абсолютно на все.

По-друге, указ такий – що він зможе, прикриваючись ним, скасовувати будь-який закон, ухвалений Верховною радою республіки під гаслом невідповідності його російському законодавству. Звісно, парламент Придністров’я міг би опротестувати цей указ – але вони ніколи не зважаться на це. Там зараз змагання, хто нижче прогнеться перед Росією. Всі шукають російської підтримки.

По-третє, хоч якась позитивна ідея до виборів, за яку можна зачепитися. Бо невизнана незалежність усіх вже дістала. А зараз знову можна буде говорити, що є тіньові домовленості – і якщо ви проголосуєте за Шевчука, то Росія забере нас до себе.

– Чи справді придністровці сплять і бачать, як би стати громадянами РФ? Адже якщо вони обирають такого президента – він якось відповідає їхнім сподіванням?

– Там немає виборів, немає нормальної інформації і нормальної агітації. Весь інформаційний простір – жорстко проросійський. Усіх, хто смів говорити вголос щось інше, з анклаву витіснили. Тому я категорично проти розмов про “народне волевиявлення”.

Ну, ось уявімо собі: терористи захопили літак і, куражачись, пропонують пасажирам вибрати свого головного. Мовляв, ми тут усі рівні, й ви за власною волею виберете головного з-поміж нас. Але якщо хочете – можете, звісно, і свою кандидатуру висунути – так, з усмішкою говорять.

Ось що таке вибори в Придністров’ї. Говорити про якісь опозиційні настрої в ПМР можна лише дуже обережно. Там за цілою низкою причин немає настроїв, які  виникли внаслідок народної дискусії в низах, а не нав’язаних із телевізора. А “єдність з Росією” – це загальна фішка всіх придністровських політиків, жодних інших гасел там озвучувати не дозволять.

Тобто людина, яка публічно закликатиме, наприклад, до єдності з Молдовою – по-перше, відлякає слухачів, адже вони накручені за 25 років історіями про “румунських фашистів із Кишинева”. А люди зі здоровим глуздом здебільшого звідти вже виїхали. Або глухо мовчать, щоби вижити. А по-друге, така людина на волі пробуде не більше доби.

Із закликами до зближення з Україною – точно те саме.

Масова еміграція з безнадійного регіону з відверто репресивним режимом протягом 25 років – ну, який ефективніший негативний відбір взагалі можливий? Ті, хто залишилися, здебільшого, вибачте за грубість, просто дурнуваті й неосвічені. А нечисленні винятки намагаються жити абсолютно відокремлено від цієї “держави”. Вони в глибокому підпіллі, щоб не посадили. І навіть не за недостатньо проросійську позицію, а просто як надто розумного.

Придністров’я сьогодні – це не просто село дурнів, це село дуже наляканих, і з цієї причини дуже агресивних, дурнів, у яких є зброя. Зрозуміло, рулять дурнями недурні хлопці. Але вони всі поза ПМР. Для них Придністров’я – бізнес-майданчик.

А в самій ПМР рівень дурості та некомпетентності абсолютно у всіх галузях діяльності просто зашкалює. Всі, хто мають розсуд, звідти давно втекли. Місцеві навчальні заклади –  відверта пародія на освіту, адже вчити теж нікому. Тираспольський пологовий будинок відомий як фабрика інвалідів, що помітно навіть звичайному спостерігачеві за дітьми на вулицях – просто впадає в очі відсоток дітей із ДЦП.

«Дєрєвня дураков» як вона є. Такій публіці можна продати з телевізора і з трибуни що завгодно, це питання спритності продавця. А частіше – незграбності та лінощів його конкурентів, як і вийшло 2011 року з Шевчуком.

– Якою є соціально-економічна ситуація в Придністров’ї сьогодні? Чи була для неї «незалежність» корисною?

– Комусь була, комусь ні. З погляду пересічних мешканців – я підкреслюю – мешканців, а не громадян, там немає громадян, а є заручники кримінальних структур, які захопили цей регіон 25 років тому і тісно взаємодіють із Кремлем, як із явищем їм соціально близьким, – це мертва зона. Безнадійна, з 60% населення пенсійного віку.

Без промисловості, без виробництва, без легального бізнесу.

Немає в ПМР легального бізнесу – бо немає ніякого сенсу тримати легальний бізнес там, коли зовсім поряд Молдова і Україна. У визнаних державах є закон, там можна за нагоди дійти хоч до європейського суду.

А в ПМР ви цілковито у владі місцевих бандитів, які називають себе представниками придністровської держави. І які у вас бізнес відіжмуть, якщо він їм сподобається. А оскільки кормова база від незаконних операцій із контрабандою поступово звужується, бо змушують ділитися з партнерами в суміжних країнах, і ділитися все ґрунтовніше, то ймовірність віджиму легального бізнесу зростає рік від року.

Бізнес має сенс у Придністров’ї лише тоді, коли він незаконний або не цілком законний. Тоді ви замикаєте на собі якісь схеми, які без вас не працюватимуть, і, спираючись на своє становище, якось домовляєтеся з місцевими бандитами. Також можуть віджати, звісно, і викинути вас геть.

Але тут вже питання в тому, наскільки ваші схеми є ексклюзивними. Бо ніякого бізнесу суто придністровського немає. Завжди є його плече за межами ПМР – у Молдові або в Україні, іноді в Росії, іноді в ЄС.

Ну ось два приклади. 80% бюджету ПМР – від продажу в Молдову електроенергії. Її виробляють на МолдГРЕС із російського газу, за який Придністров’я не платить (як це вирішують із Газпромом – окрема тема, не буду відхилятися), і продають у Молдову. Тобто якби Молдова захотіла розчавити ПМР – без будь-якої війни, суто економічно – їй потрібно просто купувати електроенергію не у сепаратистів, а в Україні. За ту ж саму ціну.

Нікому, крім Молдови, Придністров’я свою електроенергію продавати не може в принципі. Але в Кишиневі не хочуть душити ПМР. Бо є безліч схем, у які залучені впливові кишинівські кола.

Ось вам другий приклад: фірма “Шериф” тримає в ПМР дві фабрики з виробництва контрафактних сигарет, які збуває в Україні. У ПМР, де немає свого тютюну. Припустімо, в Гагаузії є свій тютюн, але його замало для таких обсягів. І потім, Гагаузія це теоретично все ж таки вже Молдова.

Тобто десь у ПМР завозять сировину – і якось вивозять ці сигарети. Зайдіть в Одесі на Привоз – ними половина Привозу торгує. По-вашому, це можливо без співучасті й без частки партнерам із Молдови та України?

Придністров’я як бізнес-проект – дає на рік орієнтовно мільярд-півтора доларів чистого доходу. На абсолютно незаконних операціях, які негайно припинять – якщо ПМР перестане існувати. А там мають частку дуже впливові люди визнаних держав. Хто ж дозволить зупинити такий проект?

Тож декому “незалежність ПМР” дуже навіть корисна. Приблизно 15-20% населення регіону так чи інакше залучені в незаконний бізнес різного ступеня кримінальності. Зрозуміло, вони виступають за збереження ПМР цілком усвідомлено.

– Можна провести паралель між «ПМР» – і «ЛНР» із «ДНР»? Адже всі ці утворення так чи інакше в складі своїх держав (хоча б декларативно), але при цьому з ними в стані війни – «холодної» (ПМР) і активної («ДНР-ЛНР»).

– У тому вигляді, в якому зараз існує ПМР, – так, звісно, ​​аналогія очевидна. Розвиваються, щоправда, трохи по-різному. «ЛНР» і «ДНР» відразу виникли як суто кримінальні анклави, а в ПМР все спочатку було трішки складніше і трохи менш однозначно.

Але приблизно до 1994-1995 це вже був 100% кримінальний анклав. Щоправда, з низки причин це було не настільки помітним, як зараз в Україні. А нині – цілковита аналогія. Бандити.

Скажу, що всі проекти “реінтеграції Придністров’я” в Молдову без повного демонтажу ПМР і кримінального переслідування всіх функціонерів нинішньої придністровської влади – абсурдні.

Уявіть собі, що ви директор авіакомпанії, і у вас терористи захопили літак із пасажирами. А ви ведете з ними переговори про реінтеграцію їх у вашу службу безпеки. А вони не хочуть реінтегруватися! Вони хочуть доїти вас шантажем, як нормальні терористи.

Якщо у вас в компанії не все чисто і ви потихеньку промишляєте якимись кримінальними перевезеннями – тоді такі люди вам потрібні, є тема для розмови. Ось чому розмови про реінтеграцію ПМР до ​​Молдови настільки популярні в Молдові та чому Кишинів не відмовляється від цієї ідеї.

Але в ПМР не хочуть ділитися. Їх влаштовує статус-кво. Статус-кво не влаштовує 80% населення анклаву – але хто їх питатиме? Їм втюхають казочку про те, що доблесні бандити, які захопили їхній регіон та їхні російські спільники-миротворці рятують бідних російськомовних від жахливих фашистів.

Звісно, всередині банди триває своя внутрішня боротьба за владу, в цьому випадку – за розподіл контролю над привабливим проектом. Але жодна з кандидатур не хоче нічого змінювати в принципі, всі вони зацікавлені в збереженні цього анклаву.

– У самому Кремлі доволі своєрідно відреагували на бажання ПМР приєднатися до РФ. За словами Пєскова, «поки не зрозуміло, чим обґрунтовані такі дії». При цьому багато хто вважає, що приєднання можливе лише якщо Кишинів почне збройну агресію проти Тирасполя. Чи може Кишинів почати її? І до чого це може призвести?

– Кишинів не почне. Російські гравці теж мають частку. Їм і визнати ПМР не можна, і підтримати якось треба. І тому Пєсков відповів ні про що, аби відповісти.

– Як в самому Придністров’ї (а, може, і Молдові) поставилися до всього того, що відбувається в Україні? Чи тамбояться, наприклад, міфологізованих російською пропагандою «Правого сектора», «бандерівців»?

– Так. Бояться. І в Придністров’ї, і в Молдові є всі психічні хвороби, які трапляються від перегляду російського телебачення. У ПМР є неприязнь і є страх, що Україна нападе, а в Молдові – там просто неприязнь до “бандерівців”. Патамучтофашісти.

– У Києва майже немає довгострокової стратегії повернення Криму. Чи є своя у Кишинева?

– Ні. І не може її бути. Кишиневу це не потрібно. Всі розмови про повернення – балаканина для замилювання очей. Умовний “Кишинів” без особливого успіху продавлює ідею “реінтеграції” і поступово затискає ПМР економічно – і ось тут деякі успіхи є. А влада Придністров’я прагне зберегти максимальний вплив і максимальну свободу. Інших розбіжностей немає.

– Яка роль Румунії в цьому питанні?

– На жаль, незначна. Бухаресту цікава правобережна Молдова, а лівобережні райони не те щоб взагалі нецікаві, але якось випадають. Але не відчувається активності Румунії в цьому питанні.

– Одесу в Україні розглядали як одне з основних міст – кандидатів на проведення конкурсу Євробачення-2017. Причин того, що вона не перемогла, зокрема, називали її близькість до осердя нестабільності – Придністров’я. Чи настільки придністровці внутрішньо нестабільні?

– Стосовно непроведення Євробачення в Одесі, то думаю, що Придністров’я все ж просто послужило приводом. А що стосується вашого питання – то радше так. Придністровці розпропагандовані російською пропагандою і дуже піддаються її впливу.

– Наскільки придністровську карту розігрують у молдовських внутрішніх справах. Чи обіцяють місцеві політики в передвиборному чаду розв’язати цю проблему за два місяці (як Порошенко в Донбасі) силами одного повітряно-десантного полку (як Грачов у Чечні)?

– Ні. Взагалі ніяк не розігрують. Виборцям у Молдові ця проблема не надто цікава, психологічно Придністров’я там давно сприймають як відрізану скибу.

– Чи можна сказати, що прості люди (мешканці Молдови і Придністров’я) вже заспокоїлися, пристосувалися до нових умов і живуть спокійно, спілкуючись один з одним, торгуючи тощо?

– Прості люди ніколи особливо і не ворогували. Навіть під час війни бігали пити вино один до одного. Владу ПМР у Молдові прості люди не люблять, і є за що. А в Придністров’ї є штучно щеплений острах перед Молдовою, але на рівні спілкування людей немає ніяких проблем.

– На ваш погляд, через якийсь час те ж саме очікуватиме українців і мешканців Донбасу?

– Якщо легке спілкування людей, то радше ні. Все ж таки масштаби української війни і втрат непорівнювані з придністровським конфліктом 1992 року. В Україні все на кілька порядків серйозніше. Якщо йдеться про втрату інтересу одне до одного і про вичавлювання в Україну проукраїнського населення, в тому разі якщо це затягнеться (а це, судячи з усього, затягнеться!), то радше так.

– І останнє. Яка доля, на вашу думку, чекає найдивніше наразі державне об’єднання в світі – Росію, всередині якого багато власних потенційних «придністров’їв», «осетій», «абхазій», «ДНР»…

– Складне питання. В історичній перспективі – безсумнівно, на Росію очікує розпад і припинення існування в її нинішньому вигляді. Але історичні перспективи – підступна штука. Вони розгортаються не цілком плавно і не дуже лінійно. Бувають і відкати.

Росія сьогодні світовий оплот – і ресурсний, і організаційний, і багато в чому ідейний – консерватизму і ретроградства. Росія намагається повернути історію всього світу назад, відкинути її на 50-100 років і збирає навколо себе всі антисистемні сили, у всьому спектрі – від релігійних фанатиків до міжнародного криміналу.

Збирає, консолідує, фінансує і озброює.

На жаль, у неї може вийти чергова ретроградна революція за зразком 1917 року, коли народжувався капіталізм в Росії, знищена антикапіталістичною архаїкою, і країну в соціальному плані відкинули на сто років назад – знищивши всіх, хто не вписувався в цей відкат.

Звісно, рано чи пізно ця архаїка впаде і людство рухатиметься вперед, але ніч у Росії може бути дуже і дуже тривалою. І може накрити собою значну частину світу. Включаючи й Україну.

Ми ще цілком можемо програти цю війну за наше майбутнє, і навіть за майбутнє наших дітей. Немає ніяких гарантій.

Потрібно битися відчайдушно. Не розслабляючись і розуміючи, що якщо ми програємо, то все темне, архаїчне, дике, що накопичилося в Росії, нас не пощадить. І новий ГУЛАГ, зведений варварами-переможцями на захоплених територіях, буде куди жорстокішим, ніж ГУЛАГ XX століття.

– «Дехто на Заході» вважає, що якісь зміни в Росії (хоча б в плані її зовнішньополітичних завдань) можуть відбутися після відходу Путіна. Чи так це, на ваш погляд? Чи не є росіяни «одним суцільним колективним Путіним»?

– Звісно, є! Це ж очевидно! Короля грає свита. Путін – справді представник народу, виразник його думок і прагнень.

Згадаймо – адже він не починав як диктатор. Він пробував спочатку по-всякому. І лише поступово, крок за кроком, прийшов до нинішнього свого образу. Народ хотів такого, як Путін – і Путін пішов назустріч народу.

А що народ зараз стогне – так знаєте, всі скаржаться на своє становище в сьогоднішньому устрої, а не на сам устрій. Ну нехай не всі – але 95% точно. Путін лише – функція тих, над ким він здійснює насильство і диктат. Втім, це загальне місце всіх диктаторів.

Ніяка диктатура неможлива без негласного суспільного договору з пригнобленими, яким це, взагалі-то, подобається.

Розмовляв Костянтин Ніколаєв