Микола Томенко про ярмарок марнославства, нелегітимного Путіна та повернення Криму

Про нові правила гри

Теоретично я можу бути кандидатом у президенти, але поки що рішення з’їзду нашої партії практично означає лише те, що ми як політсила, як команда не сидимо і не чекаємо, коли буде старт президентської кампанії, а він буде 31 грудня цього року, а намагаємося вибудувати систему – й правову, й інституційну, й інформаційну, щоб ці вибори були точно не російськими з погляду використання адмінресурсу, щоб не було фальсифікацій, щоб була реальна конкуренція та боротьба не між кандидатами, а за стратегію, програму й конкретні дії в країні. Слово «участь» ми розуміємо як те, що не починаємо виборчу кампанію, а визначаємо і звертаємося до наукової спільноти, до політичних партій, до громадськості активно це обговорювати.

Ми страшенно боїмося, що це буде ярмарок марнославства, грошей та адмінресурсу, як зараз уже бачимо. З’явилася політична реклама, зовнішня реклама. Можна взагалі кандидата в президенти не показувати, хай він буде на Мальдівах чи десь іще, а політтехнологи розповідатимуть, який він хороший, що він робить. Боротьба політичної реклами, адмінресурсу, грошей і медіа – це шлях у нікуди, це означає, що вибори віртуальні. Такі Україні точно не потрібні.

Ми хочемо зробити реальні вибори та максимально мінімізувати боротьбу влади та фріків і клоунів, яких влада використовуватиме. Влада намагається до Петра Порошенка в другий тур завести людину, яку він точно переможе. Тому сьогодні відбуваються різноманітні маніпуляції. Адміністрація президента має три таких кандидати: Олег Ляшко, Вадим Рабінович та Юрій Бойко. Шукають схеми або кого завести в другий тур, або як кожен повинен виконати функцію послаблення реальної опозиції. Реальна опозиція, з якою ми співпрацюємо, це на сьогодні як мінімум три кандидати: Юлія Тимошенко з «Батьківщиною», «Самопоміч» із Олегом Березюком та Анатолій Гриценко з «Громадянською платформою».

Важко сказати, що Ляшко – опозиція, якщо Ахметов поставив свого менеджера керувати партією. Якщо надрукувати біографію Рабіновича та розмістити скрізь, виникне багато запитань. Влада зацікавлена мати опонентом у другому турі людину, в якої не один скелет в шафі, а тисяча, або у якої велика залежність. Наприклад, у Бойка вишки, у Рабіновича – зеківське та інше непросте життя і бізнес, а у Ляшка – всього разом багато.

Ми не хочемо цей театр, який пропонує влада, а хочемо, щоб суспільство через експертів, політиків вибудувало свої правила гри. Наші правила гри: якнайшвидше внести зміни до закону про вибори, особливо в частині обмеження можливостей влади. Має бути обмеження політичної реклами, чітке прописання теледебатів, жорстка відповідальність за використання адмінресурсів, грошей тощо. Не менш важлива історія, пов’язана з Центральною виборчою комісією, яка якось заглухла. Я тут союзник своїх політичних опонентів: «Народного фронту» й інших політичних партій – вони хочуть змінити Конституцію в частині посилення ролі уряду та парламенту, а я кажу про те, що нам треба хоча би зробити парламентсько-президентську модель, щоб вона діяла.

Як це зробити? Щонайменше в регламенті визначити, що таке опозиція та коаліція. У нас ні опозицію, ні коаліцію не узаконено. Сьогодні прем’єр Володимир Гройсман домовився з колишніми регіоналами – вони проголосували за бюджет, а Порошенко домовився з іншими колишніми регіоналами, щоб проголосували за кадрові призначення. Яка це коаліція? Коаліція – це чіткий інститут, який разом із владою, несе відповідальність. А опозиція в принципі не може голосувати за кадрові призначення. Це «потішні війська», а не опозиція. Таких речей багато в справжній парламентсько-президентській моделі, тому ми обираємо президента, розуміємо, де його повноваження, а де ми його контролюємо.

Не менш важлива історія – поставити крапку в питанні про імпічмент президента. Достатньо одного закону про спеціальні слідчі комісії. Як нам зробити, щоби президентська виборча кампанія не була конфліктом, який переходить у жертви, втрату територій тощо? Сьогодні дуже важливо на певний період вимагати від учасників президентської кампанії, щоб вони йшли на п’ять років, тобто на один термін.

Про нелегітимність Путіна

Сьогодні влада не зважиться визнати Володимира Путіна нелегітимним президентом Росії. Рішення звучатиме приблизно так: ми засуджуємо, визнаємо нелегітимним голосування в Криму, адже це українська територія, що була анексована Російською Федерацією, тому це голосування ставить під сумнів легітимність президента Путіна.

Порошенко боїться вийти з СНД. Ми досі члени. З бюджету платимо кошти за перебування в СНД. Путін – голова ради керівників держав. Про яке визнання його нелегітимності може йтися? Я прихильник не балаканини, а конкретних речей. Якщо ми кажемо, що вибудовуємо незалежну від Росії політику, то це і потрібно робити. Абсурд нам бути в СНД.

До російських олігархів із санкційного списку всі їздять на фестивалі: сім’я Порошенка, Луценка, наші модні співаки. З Михайлом Фрідманом усі дружать, хоч він у санкційному списку. Порошенко проводив презентацію компаній, які перемогли на проведення 4G, а там російський капітал. Сьогодні на енергетичному ринку російський капітал є фактично монополією. Ми маємо чітко сказати, що російський капітал не може впливати на ухвалення економічних рішень в Україні.

І Ангела Меркель, і Еммануель Макрон уже зреагували на вибори Путіна. Треба бути наївним «урапатріотом», щоб думати, що світ закриє його в Москві, він нікуди не їздитиме. Давайте скажемо чесно: світ його визнає. Він не став кривою качкою, але ж елементи кривої качки. Є Великобританія з доволі жорсткими рішеннями, Америка з санкційним списком. Україна, на жаль, на сьогодні не може бути самостійним об’єктом перемовин. Ми складова західного світу. З Путіним треба говорити в присутності ключових світових гравців. Це абсолютно очевидно.

Не розумію, навіщо з Путіним домовлятися сам на сам, якщо російська політика з часів монголо-татарського нашестя – це політика обману заради політичних переваг. Я вів би переговори винятково в «нормандському форматі», в присутності серйозних світових гравців. Є теми, які стосуються життя людей, обмін полоненими може бути предметом перемовин лише між нами. Але домовленості геополітичного та політичного характеру – це домовленості між ключовими гравцями світу. А от Мінський формат, де путінські «шістки» ходять і щось говорять, себе вичерпав.

Україна самостійно в економічному, фінансовому, політичному сенсі не є самодостатньою, щоб захистити свої інтереси. Тому змушені збільшувати свою економіку, зменшуючи незалежність від Росії та співпрацюючи з нашими союзниками.

Про повернення Криму

В України нині є як мінімум два серйозних союзники, які зацікавлені, щоб Крим повернути нам – це Туреччина та Великобританія.

Для Туреччини Крим завжди був сферою впливу, а Великобританія свого часу була союзником Туреччини в російсько-турецьких війнах. Англія дуже багато інвестувала в Крим у 19 столітті, до того, як півострів став російським. Наприклад, Балаклава – це англійське місто, бо англійці та частина Туреччини його контролювали.

Крим – історична батьківщина кримських татар. Треба активно залучати в переговори про долю півострова тих, хто зацікавлений, хто інвестував у цю територію.

Серйозний політик не може говорити, що Крим буде областю України. Йдеться про спеціальний статус цієї території в рамках України або як кримськотатарської автономії, або ще щось.

Колись Сталін виселив кримських татар, а зараз це ж саме зробив Путін. Там сьогодні пенсіонери-ФСБшники, яких Росія відправляє на пенсію біля моря подихати. Значна кількість людей, які залишилися в Криму, не за нас, бо проукраїнсько налаштовані люди виїхали звідти.

Росія не погодиться віддати Крим, але є механізми тиску – це серйозні санкційні речі. Якщо Донецьку та Луганську області РФ утримувати легше, хоча й непросто, то Крим – фантастично тяжка річ. Свого часу наші очільники, зокрема гетьман Павло Скоропадський, повернули Крим. Він був складовою української держави. Скоропадський повернув його економічними методами. Врожай 1918 року не могли нікуди вивезти, він сказав: або ми вам допомагаємо і ви йдете, або ні. Тому санкції цілого світу змусять Росію прагматично та економічно відмовитися від Криму. За Путіна це буде нелегко. Це непростий шлях. У роках це доволі великий термін.