Не та перемога: як Японія капітулювала у Другій світовій війні

Не та перемога: як Японія капітулювала у Другій світовій війні

Після розгрому японського флоту в битві біля атола Мідвей у червні 1942 року було зрозуміло, що стратегічно можливості перемоги в японської армії та флоту повністю відсутні. Навіть оборонна стратегія лише відтягувала у часі неминучу розв’язку.

Проте в керівництві Японії дедалі більший вплив отримували радикальні елементи, які хотіли вести війну до переможного кінця, який багато хто з них теж не бачив. Навіть найбільш боязкі спроби почати зондаж мирних умов, зокрема вжиті в червні 1945 року через СРСР, натрапили на спробу державного перевороту з боку радикальних офіцерів армії.

Складалося відчуття, як тепер зрозуміло, помилкове відчуття, що війна триватиме ще довго, принаймні до початку 1946 року. З цього виходили планувальники в американських штабах.

Наближення до островів

У лютому 1945 року американські війська почали Operation Detachment (Операція «Від’єднання») із захоплення острова Іодзіма. Вона завершилася 26 березня, після чого ВПС США отримали проміжну авіабазу для нальотів на японські міста.

Цього самого дня американський і британські флоти почали операцію із захоплення острова Окінава. Уже 1 квітня на нього висадилися сухопутні війська, бій тривав 87 днів – до 23 червня 1945 року.

Окінава лежить лише за 544 км від території Японії і мала стати плацдармом для запланованого вторгнення армій союзників на японський архіпелаг. Окрім того, на острові було обладнано велику авіабазу, і бомбардування великих та малих міст Японії набули систематичного і більш руйнівного характеру.


Під час битви за Окінаву в квітні 1945 року японський флот зазнав нищівної поразки. Було потоплено найбільший у світі лінкор «Ямато», а також втрачено легкий крейсер «Яхагі» та чотири легких есмінці. Імператорський флот Японії втратив у бою понад 3700 моряків, включно з командувачем ескадрою адміралом Іто, тоді як втрати американців становили лише 10 літаків і 12 льотчиків.


Військовий флот Японії перестав відігравати самостійну роль і здебільшого перебував у портах, де зазнавав постійних бомбардувань. Перестала існувати і морська авіація, а сухопутна відчувала гостру нестачу пального, пілотів і запасних частин.

Битва за Окінаву

Проте в битві за Окінаву американці втратили понад 12 тис. осіб убитими. Той факт, що японські втрати становили понад 100 тис. осіб, у Вашингтоні генералів і політиків слабо втішав.


Саме після аналізу боїв за Окінаву в американських штабах дійшли висновку, що вторгнення на власну японську територію буде дуже важким у сенсі втрат, які оцінювали як приблизно 1 млн осіб.

Це була неправильна оцінка, оскільки ґрунтувалася на суто арифметичних показниках, без урахування дедалі гіршої для японців ситуації. Хоча в Китаї та інших регіонах було відносно велика кількість військ, лише Квантунська армія на півночі Китаю нараховувала близько 700 тис. осіб, 6260 гармат і мінометів, 1150 танків, 1500 літаків, перекинути значну кількість військ у метрополії не було жодної можливості.

У повітрі та на морі панували союзники, переважно американці. Крім того, промислове виробництво, особливо військового комплексу, зменшилося в рази через постійні бомбардування і відсутність сировини. Підвозити її через блокаду практично припинили. На японських островах була нестача буквально у всьому, зокрема й у виробництві озброєнь. Втрати не відшкодовували, дуже скоро воювати було б практично нічим.

На островах метрополії в очікуванні вторгнення проводили тотальну мобілізацію, а тим, кому не вистачало зброї, давали дерев’яні списи. Озброєння японської армії відрізнялося в гірший бік порівняно з союзниками. У частинах і з’єднаннях Квантунської армії були відсутні автомати, протитанкові рушниці, реактивна артилерія, мало було великокаліберної артилерії. Японські танки за загальноприйнятою класифікацією відносили до легких, з відносно тонкою бронею.

Фанатичний опір, коли не зважали на втрати, створив у американських генералів ілюзію майбутніх великих і кровопролитних боїв. До речі, до подібного, з досвіду конфліктів на озері Хасан у 1938 році та на річці Халхин-Гол у 1939 році, готувалися і в радянських штабах. У Москві теж вважали, що війна з Японією буде нехай і не такою важкою, як із Німеччиною, але доволі тривалою.

Висадка на Окінаві

Варто зазначити, що не всі американські генерали поділяли песимістичний погляд на перспективи вторгнення в японську метрополію та необхідність залучення СРСР до війни з Токіо. Командувач військами союзників на західному театрі в Європі генерал і майбутній президент Дуайт Ейзенхауер мав зовсім іншу думку.

«Я говорив йому (президенту Трумену, — авт.), що, оскільки наявні дані вказують на неминучість швидкого краху Японії, я категорично проти вступу Червоної Армії в цю війну».

Таким майстром морських десантів був Ейзенхауер, яких у світі тоді просто не було, він чудово розумів, що опір Японії довго не триватиме. І в участі СРСР у війні немає необхідності. Ба більше – він уже мав певний, не дуже обнадійливий, досвід взаємодії з радянською владою в окупованій Німеччині. Генерал Ейзенхауер побоювався повторення цього на Далекому Сході.

Однак, гору взяли не стільки військові, скільки політичні розрахунки. Союзники так довго вмовляли Сталіна вступити у війну з Японією, що тепер відступати було пізно. До того ж, що прекрасно розуміли у Вашингтоні та Лондоні, Сталін обов’язково вступив би у війну з Японією, оскільки хотів отримати не лише території, а й відповідні зони впливу на Далекому Сході та Південно-Східній Азії.

Невиконані завдання  

Вступити у війну з Японією Сталін планував іще в 1942 році, але завадив німецький прорив до Сталінграда. У травні 1943 року почалося будівництво стратегічно необхідної для підвезення військ і боєприпасів залізниці Комсомольськ — Радянська Гавань.

Наказ готувати операцію радянський Генштаб отримав на початку осені 1944 року. Приблизно тоді ж Сталін мав бесіду з маршалом Олександром Василевським і сказав, що той командуватиме радянськими військами у війні з Японією. Одночасно вождь всіх народів вирішував кадрове питання. Переможець у війні на Далекому Сході, Василевський був би противагою Жукову, якого вождь починав побоюватися.

Радянський наступ, що почався з оголошенням війни Японії 9 серпня, проходив за трьома напрямками, що розсікають бойові порядки Квантунської армії. Через пустелю Гобі та хребет Великий Хінган здійснила 800-кілометровий марш 9-15 серпня 6-та гвардійська танкова армія Забайкальського фронту, що виявилося цілковитою несподіванкою для японського командування. Цікаво, що більшість її парку становили легкі танки БТ-7, які до того часу вважалися застарілими, як і американські «Шерман», отримані за ленд-лізу.

Після атомних бомбардувань Хіросіми та Нагасакі та вступу СРСР у війну, навіть найбільш твердолобі в японському керівництві зрозуміли, що війну програно. На засіданні Вищої ради з керівництва війною 12 серпня було ухвалено рішення про капітуляцію. Одним з основних аргументів на користь такого рішення було те, що в разі атомного удару по Токіо може постраждати священна особа імператора. Указ було оприлюднено 15 серпня. А з 19 серпня почали масово здаватися в полон японські солдати та офіцери.

Хіросіма, ядерна бомба
6 серпня 1945 р. Бомбардування Хіросіми атомною бомбою Little Boy. 9 серпня бомбили Нагасакі.

Проте бойові дії розпалися на безліч вогнищ, не завжди японські військовики погоджувалися здаватися в полон. Зокрема, Південно-Сахалінська операція з метою оволодіння Південним Сахаліном, що почалася 11 серпня, тривала до 25 серпня.


Ще під час воєнних дій почали проявлятися різні підходи союзників до найближчого майбутнього Японії. Всі поспішали зайняти максимально велику територію. СРСР – у Маньчжурії і центральній частині Китаю, США – на японських островах.


Командувач американськими військами на Тихому океані генерал Дуглас Макартур діяв рішуче. Коли 18 серпня маршал Василевський підписав наказ про висадження двох дивізій на північному японському острові Хоккайдо, було вже пізно. Там уже були американці. Вимогу до США виділити Хоккайдо як зону окупації Москва зняла лише в 1956 році, після відставки сталінського міністра закордонних справ В’ячеслава Молотова. Зрештою, Японія уникла долі Німеччини і не була розділена на зони окупації. Долю розділення було уготовано Кореї.


У війні на Далекому Сході СРСР втратив убитими близько 84 тисяч осіб, до полону потрапили 594 тисячі японських військових, зокрема 148 генералів. Трофейну зброю — 3,7 тисячі гармат, 600 танків, 861 літак – було передано китайським комуністам.


Варто зазначити, що вступ Радянського Союзу у війну з Японією неоднозначно сприйняли в країні. Після звістки про нову війну здійнявся глухий, але виразний гомін: щойно закінчили важку війну з німцями, стільки смертей, втрат і страждань – і ось знову! Противник на Далекому Сході видавався принаймні не слабшим за європейського.

Швидке завершення бойових дій зустріли з великою радістю. Лише вище радянське керівництво не було задоволеним. Не випадково акт про капітуляцію Японії від СРСР підписав не маршал Василевський, як Жуков у Німеччині, а представник при штабі Дугласа Макартура – генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко. До того ж відбувалося це дійство 2 вересня 1945 року в Токійській затоці на борту американського лінкора “Міссурі”.

У 1945 році День перемоги над Японією, але чомусь 3, а не 2 вересня, зробили навіть вихідним, але через два роки указ скасували. У Росії в 1990-х і наступних роках Сахалінська обласна дума та громадські активісти неодноразово пропонували повернути свято, але поки безрезультатно.

Після того як у 2010 році вкотре активізувалася дискусія з приводу приналежності Південних Курил, у Кремлі, ймовірно, вирішили нагадати колишньому противнику про результати Другої світової війни. Перемогу над Японією не прирівняли до 9 травня, але дещо «підвищили».

Капітуляція Японії
2 вересня 1945 р. Лінкор “Міссурі”. Підписання Акту про капітуляцію Японії. За столом представник СРСР – Кузьма Дерев’янко. На ближньому плані представник США генерал Дуглас Макартур

Невдоволення Сталіна результатами війни на Далекому Сході лежить у декількох площинах.

По-перше. Японці здалися занадто швидко, а масштаб військових дій виявився значно меншим, ніж очікувалося.

По-друге. Навіть без атомних бомбардувань було очевидно, що американський внесок у перемогу на Далекому Сході значно більший, ніж радянський. Можна скільки завгодно міркувати, що і без атомних бомбардувань усе одно перемогли б, але факт залишається фактом. Саме після цього в Токіо всерйоз вирішили виходити з війни. Вступ СРСР у сутичку відіграв значну роль, але не визначальну.

Рішення про вступ СРСР у війну з Японією в Союзі сприйняли з обуренням

По-третє. Хоча СРСР і отримав території, але своєї зони окупації не домігся. У результаті Японія залишилася в американській зоні впливу і з часом перетворилась на могутню державу. На таке в Москві в серпні-вересні 1945 року точно не розраховували.

По-четверте. Відносна невдача на Далекому Сході та американська атомна зброя не дозволили СРСР розпочати у вересні-жовтні 1945 року війну з Туреччиною, тим самим було покладено край експансії Москви в напрямку Близького Сходу. Дещо пізніше, вже в 1946 році, СРСР довелося піти з північного Ірану і припинити рух у бік Перської затоки.

По-п’яте. Зсув Чан Кайші в бік американців змусив Сталіна, щоправда без особливого бажання, зважитися на союз із китайськими комуністами Мао Цзедуна і відмовитися від планів влаштувати з Маньчжурії певну подобу НДР. Тим самим не вирішувалося стратегічне завдання отримати територію, що нависає над центральною частиною Китаю. Згодом Сталін дуже жалкував про це.


На Далекому Сході не вдалося створити щось подібне до європейського поясу прорадянських країн народної демократії. Китай дуже швидко вийшов із струнких лав і перейшов до політики конфронтації, яка тривала багато років. Корейська війна закінчилася внічию.


Жодних причин святкувати перемогу над Японією у Сталіна не було. Тому й не святкували. Не тією виявилася перемога.

Юрій Райхель

матеріали рубрики
Чому розвал Європейського союзу неминучий Аналітика
Чому розвал Європейського союзу неминучий
За свавіллям панів приходить свавілля Коліївщини Аналітика
За свавіллям панів приходить свавілля Коліївщини
Найбільший блеф за останні п’ятдесят років: озвучено принцип «боротьби» Нацбанку з інфляцією Аналітика
Найбільший блеф за останні п’ятдесят років: озвучено принцип «боротьби» Нацбанку з інфляцією
Другие материалы раздела
Похожие статьи