У родині бюрократів батько не зміг зібрати потрібний пакет документів, щоб поставити сина в куток. Цей старий анекдот ідеально характеризує ситуацію в більшості галузей, з якою ми зіткнулися після перемоги Майдану.
Так само середню та вищу освіту почали «реформувати» ще в ті роки, коли нас намагалися переконати, що Радянський Союз не помер, а просто так пахне. А передсмертні конвульсії видавали за спробу встати і йти до світлого майбутнього. Система відірвалася від реальності й усі ці роки розрив збільшувався.
З медициною – та сама ситуація. Соцзабезпечення, тарифна політика – всі наші спроби будувати ринкову економіку з продовженням гри в соціалізм закінчувалися поразкою. Що цілком логічно – сидіти самою лише попою у зустрічних поїздах неможливо.
Їжаку зрозуміло, що в більшості галузей потрібно не зміна структури і назви, а принципова реконструкція. З нещадною ліквідацією всього зайвого.
Та сама шкільна програма сьогодні, м’яко кажучи, не зовсім відповідає реальності. Але спроби Міносвіти принципово змінити її зіштовхуються з божевільним опором системи. Про вузи і говорити нічого – мені іноді здається, що державна система вищої освіти себе вичерпала і простіше все ось це продати Кембриджу чи Сорбонні.
З державною безкоштовною медициною картина ще гірша. Бо вона все одно платна, але зі збереженням колишніх вад. Проте спробуй її ліквідувати – тебе «захисники народу» зжеруть завтра ж. Нехай гниє, нічого -що вона не померла, просто втомилася, лежить без руху і так ось погано пахне. Знайома пісня?
Я би продовжив й інші галузі, пригадав істерику з тарифами і провів екскурс в кінець вісімдесятих, коли «народні захисники» з піною біля рота доводили, що вільне формування цін на продукти залишить людину праці без ковбаски, а її дітей без пива і чіпсів. Але не буду – дурні до цього місця все одно не дочитають, а розумні й самі в курсі.
Я до приходу в міліцію не лаявся і не курив – МоскальЯ відразу до висновків, для економії загального часу. Але з невеликим екскурсом в приватне минуле.
В українській армії я служив в далеких дев’яностих – і це було зовсім не як зараз. Годували, звісно, огидно, але навіть у порівнянні з цим медична допомога молодим бійцям виглядала просто страшно. Пам’ятаєте анекдот про молодого бійця, який прийшов до фельдшера і поскаржився, що болить живіт і голова? А той розламав навпіл таблетку аспірину і каже: ось цю половинку до обіду вип’єш від живота, а другу по обіді від голови. І дивись, не переплутай. Так ось це не анекдот зовсім, так і було.
Але нашій роті дуже пощастило.
Нашим рятівником був товариш по службі, який закінчив перед закликом ветеринарний технікум. За допомогою йоду і кмітливості він лікував усе: від забитих місць і мозолів – до бронхіту і розтягувань. Але відразу попереджав, що він не людський лікар, а ветеринар. Тому взагалі не реагує на крики, стогони або спроби вирватися і втекти в ліс. Він так звик.
Так ось, повертаючись до потрібних і болісних реформ, я думаю – що лікар нам уже не допоможе. Навіть хірург. Для успішних реформ нам потрібні ветеринари. Які на крики не реагують…
