Війна в Україні неминуче завершиться не лише лінією припинення вогню, а й поверненням із фронту до громадянського життя сотень тисяч українців. Це буде один із найскладніших соціальних переходів у сучасній європейській історії.
Ветеран, що повертається з війни, – це не якийсь абстрактний герой з плакату. Це людина, чия нервова система роками жила у режимі постійної загрози. Це людина, яка пережила смерть бойових товаришів, часто із зруйнованими сімейними зв'язками і без чіткого розуміння того, як вбудуватися у світ, який за час війни сильно змінився.
Історія показує, що держави програють світ, якщо не готуються до нього наперед. США стикалися з цією реальністю після кожної великої війни: від В'єтнаму до Іраку та Афганістану. Американська модель далека від ідеалу, скажу прямо, але вона сформулювала ключовий принцип: реінтеграція ветеранів – це не соціальна послуга чи форма якоїсь подяки, а елемент національної структури безпеки. Україні не варто копіювати нашу систему механічно. Але, архітектура підходу (стратегічне планування, безперервність підтримки та визнання психологічних ризиків) буде критично важливою.
Один із головних уроків американського досвіду – провал логіки «розбереться сам». Саме тому в США було створено обов'язкову програму переходу до громадянського життя (Transition Assistance Program), яка супроводжує військовослужбовця вже на виході з армії. Для України це означає необхідність не безлічі непов'язаних ветеранських програм, а єдиного цілісного перехідного механізму. Підготовка до демобілізації має починатися ще до повернення додому ветерана, включати медичний та психологічний скринінг, оцінку професійних навичок, аналіз сімейної ситуації тощо. Ключовий принцип – жоден ветеран не повинен зникати з поля зору держави після зняття ним військової форми.
Україна зіткнеться з масовим поширенням посттравматичних розладів, депресії, залежностей та черепно-мозкових травм. Окремої уваги потребує феномен моральної травми – внутрішнього конфлікту, що виникає не лише через пережите насильство, а й через почуття провини, втрату сенсу життя та відповідальність за загиблих. Американський досвід показує: що простіше буде доступ до допомоги, то менше руйнівних наслідків у результаті. Ветеранські центри адаптації у США працюють поза лікарняною логікою, без стигми та надмірної бюрократії. Україна може адаптувати цей підхід, створивши регіональні центри психологічної підтримки та зробивши телемедицину стандартом. Масова підготовка фахівців з обмеженої кількості науково-доведених методик дасть набагато більший ефект, ніж спроба створити ідеальну, але недоступну систему.
Навіть сильні системи дають збої. Суїцидальні кризи, спалахи агресії, сімейні конфлікти вимагають негайної реакції. У США для цього створено окрему кризову лінію для ветеранів, що працює цілодобово та укомплектована фахівцями, які розуміють або мають військовий досвід. Україні необхідний аналогічний інструмент із можливістю поводження не лише самих ветеранів, а й їхніх сімей. Ключовим має стати співпраця з поліцією та екстреними службами за принципом допомоги, а не покарання. В іншому випадку кризи йдуть у «тінь» до моменту трагедії.
Економічна реінтеграція – один із найпотужніших стабілізуючих факторів. Американська система робить ставку на освіту, перекваліфікацію та захист трудових прав демобілізованих. Робота для ветерана є не лише доходом, а й структурою життя, відчуттям корисності та продовженням служіння. Україні необхідно створити власний аналог освітніх та перекваліфікаційних програм, прискорити визнання військових навичок у цивільних професіях та законодавчо захистити робочі місця демобілізованих. Державно-приватні програми стажувань можуть стати мостом між фронтом та економікою відновлення.
Особливість війни в Україні – масове розсіювання сімей у всьому світі. Багато ветеранів повернуться до порожніх будинків. Американський досвід показує, що сімейна підтримка та житлова стабільність безпосередньо впливають на рівень насильства, суїцидів та рецидивів психологічних криз. Ваучери на сімейну психологічну допомогу, підтримка возз'єднання, пріоритетний доступ до відновленого житла – це не гуманітарні жести, а реальні інвестиції у суспільну безпеку. При цьому важливо уникати ізольованих «ветеранських анклавів», які лише посилюватимуть відчуження.
Ветерани довіряють ветеранам. Підготовлені наставники з їхнього середовища можуть стати ключовим елементом системи підтримки швидше та ефективніше, ніж розширення класичної психіатрії. Одночасно державі доведеться вести чесну розмову з громадянами про ризики, оскільки невелика, але значна частина ветеранів перебуватиме у групі підвищеного ризику. Регулярний психологічний скринінг, добровільні програми безпечного зберігання зброї та спрямування бойових навичок у соціально-корисні сфери (від розмінування територій до захисту критичної інфраструктури) здатні знизити загрози. Американський досвід доводить просту істину, що турбота про ветеранів стає продовженням національної оборони іншими засобами. Психологічна допомога, робота, житло, сім'я – це бонуси чи привілеї, а механізми захисту суспільства від повоєнного розпаду.
Для України реінтеграція ветеранів стане наступним фронтом. І що раніше держава почне вибудовувати єдину, системну архітектуру переходу до світу, то стійкішою буде країна після війни.
Юрій ВАНЕТИК, адвокат, політичний стратег, член Ради директорів міжнародної правозахисної агенції West Support, старший науковий співробітник Claremont Institute (Каліфорнія, США)
