Влада, як суспільна меншість завжди, у тій чи іншій мірі, протистоїть суспільству – групі більшості.

Попри перманентну боротьбу, ці групи є дуже взаємозалежні. З одного боку суспільство створює запит на еліти і те, якими властивостями мають володіти представники владних еліт. З іншого – еліти, використовуючи ті чи інші методи маніпуляцій масовою свідомістю, формують суспільству критерії для самих еліт. Простіше кажучи, нинішня суспільно-політична ситуація в Україні склалась у взаємозалежності.

У даному матеріалі, ми розкажемо вам про витоки сучасної політичної системи в Україні, які закономірності керували її становленням та що необхідно для того, щоб ця країна стала країною Західного типу з усіма необхідними атрибутами.

Україна, яка географічно та історично розташована на перетинці від Заходу до Азії відчула на собі поєднання різних культурних кодів, архетипів та ментальних характеристик.

Популярні новини зараз

Маша Єфросиніна, яка уколола Фреймут, вибухнула емоціями після "Танців з зірками": "Ніхто з вас не розуміє…"

Розповніла Тіна Кароль в сукні-ночнушці показала свої недоліки: "Старенька"

Пишногруда "наречена" Харламова подражнила полуничками, змусивши чоловіків червоніти: "Запрещенка"

З українців здеруть по 16 тис. гривень, розкрився сюрприз держбюджету-2021: "з кожного, включаючи новонароджених…"

Показати ще

Формування сучасних політичних еліт

Коли розпався Союз Радянських Соціалістичних Республік, незалежність Україні дісталась доволі легким шляхом. Відтак культура державного управління успадкувалась від імперії, де не було фактичного розділення на гілки влади, воно існувало лише формально. І майже кожен президент незалежної України, намагався сконцентрувати в своїх руках максимум важелів впливу на кадрові та управлінські рішення в державі. Виходячи з цього, партійні спільноти, як політичні сили, формувались не за ідеологічними напрямками, а як політичні проекти.

Формування політичних еліт відбувалось за принципом концентрації капіталу, а державний апарат слугував прикриттям для легалізації та формалізації процесу привласнення суспільних благ. Відтак, часто, люди, які в бурхливі 90-ті роки були у складі організованих злочинних угрупувань, змогли наблизитись до приватизації державних підприємств за пільговими умовами, почали стрімко багатіти. Крім цього, вони не виконували взятих на себе соціальних зобов’язань. Як наслідок, саме ці люди, почали формувати політичну систему в країні, яка має захищати їх капітали.

Такі негативні явища, як корупція, відсутність верховенства права та клановість – стало ключем до формування власної тіньової коаліції, де партнерами президентів були не народ, а олігархи.

 Перший президент України, традиційно для пострадянських республік, став той, хто обіймав найвищу посаду в республіканській ієрархії за часи СРСР. На перших президентських виборах було два ключові кандидати – Леонід Кравчук, який був безпартійним, але по суті – комуністом та В’ячеслав Чорновіл, який представляв націоналістичну спільноту. Десятиліттями радянська влада маргіналізувала націоналістичний рух, що зумовило невеликий рейтинг довіри до націоналістів, відтак Чорновіл набрав всього 23%, а Кравчук 61%.

«Господарники»

(на фото зліва Леонід Кучма, зправа Леонід Кравчук)

Президентство Леоніда Кравчука було нетривалим і йшло за інерцією. Він не здійснював радикальні реформи на перетворення країни, а займався більш атрибутивною роботою. Країна перебувала в гіперінфляції та глибокій економічний кризі. Проте за його правління, Україна відмовилась від статусу ядерної держави, підписавши Будапештський меморандум. Чи було це доцільно чи ні, спорять багато, але багато хто говорить, що якби ми мали ядерний арсенал, то Росія не здійснила б агресії. Інші кажуть, що тримати його було економічно неможливо. Коментуючи це, варто використати найвідомішу фразу самого Кравчука, яка стала національно відомою – «маємо те, що маємо». Пробув він президентом не увесь період, а всього два роки. Приводом до перевиборів стала «шахтарський страйк». В результаті виборів у 1994 році президентом став колишній прем’єр Леонід Кучма. Його сміливо можна назвати архітектором сучасної «системи» з усіма її негативними якостями. Всі інші президенти просто модернізували її під свої нужди. Кучма був при владі два терміни – 10 років і за цей час провів значні реформи – ухвалили Конституцію, ввели національну валюту, почали приватизацію та багато іншого. При усій позитивній риториці цих дій Кучма робив це все, в першу чергу, орієнтуючись на власну вигоду та вигоду свого оточення. Найголовніше те, що приватизація великий промислових об’єктів здійснювалась не за конкурсом, а за принципом «своїм все, чужим – закон». Відповідно, найближче оточення Кучми стало володіти не просто бізнесом, а цілими секторами економіки, монополізуючи цілі галузі для цього. Кучма просто був третейським арбітром між олігархами, які щедро ділились із ним фінансами та підтримували владу. Отримавши багатомільярдні активи, олігархи почали створювати засоби масової інформації, лобіювати свої політичні інтереси підтримуючи тих чи інших політиків у парламенті. Ті, хто не хотів підтримувати Кучму отримував свою порцію гніву. Наприклад прем’єр-міністр України 1996-97 років Павло Лазаренко, який теж став олігархом, створював значну конкуренцію президенту, за що був звинувачений у шахрайстві та відмиванні грошей міжнародного масштабу. Схеми Лазаренка відбувались через США, чим зацікавив ФБР. В результаті, з 2006 року 5 років провів під домашнім арештом у Сан-Франциско, а потім був ув’язнений у місті Дублін (Каліфонія) у в’язниці Federal Correctional Institution де пробув до 2012. Останнім часом проживає у окрузі Марін неподалік від Сан-Франциско.

Революційна Україна.

майдан

Загалом, «Кучмізм» який являв собою суміш криміналітету з політикою призвів до двох революцій, які бачили своєю метою змінити ситуацію в країні. Перша, «Помаранчева революція», що відбулась в 2004-2005 роках відбулась після двох каденцій керівництва другого президента країни Леоніда Кучми, який підтримав кандидатуру Віктора Януковича на пост наступного президента. В результаті трьох турів виборів та Революції, президентом став Віктор Ющенко.

Хоч і за його керівництва Україна піднялась в рейтингу світової демократії, через те, що більшість повноважень перейшли до парламенту, інститут президента мав мало важелів на управління та просто спостерігав за парламентськими баталіями. Розпуск парламенту та перевибори не сильно змінили ситуацію, і наступним президентом став той, проти кого формувалась «Помаранчева революція».

Через десять років після першої революції, в Україні спалахнула друга – Революція Гідності і знову проти Віктора Януковича, який ставши президентом у 2010 році узурпував владу та розглядав країну як бізнес для себе і наближених осіб, та поволі, у геополітичному векторі, віддавав Україну Росії. В Україні почала стрімко скорочуватись армія, високі державні пости отримували люди з російським громадянством, при тому, що в Україні можливо лише одне громадянство, спецслужби, у контррозвідувальній роботу, перекваліфікували від протидії Росії до протидії Сполученим Штатам Америки.

Наприклад головний перший відділ Служби безпеки України переключився на роботи проти США, замість колись Росії, а Росією став займатись значно скорочений четвертий відділ. Коли в кінці 2013 роки Янукович відмовився підписувати Асоціацію з Європейським Союзом, на Майдан Незалежності у Києві вийшли студенти, які вимагали підписання цього документу. Через кілька днів протесту, силовим способом студентів розігнали, завдаючи значних тілесних пошкоджень як самим протестувальникам, так і журналістам і тим, хто просто був поруч. Кадри побиття облетіли всю країну і спричинило наступну, Революцію гідності, яка змусила Януковича втекти в Росію.

Післяреволюційна Україна.

Майдан

Проте і друга революція не дала тих результатів, які очікувались українським суспільством. На моє переконання, якісні зміни в державі можуть відбутись виключно через побудову дієвих державних інституцій. Петро Порошенко, який став президентом на хвилі Майдану отримав війну з Росією. Попри певні успіхи на фронті, Порошенко та його оточення став героєм багатьох корупційних скандалів. Хоч він значно зблизив Україну з Західним світом, країна поглиблювала економічну кризу. Крім цього, Порошенко сам будучи олігархом, почав перерозприділяти владу між олігархами, в результаті чого зміцнив одних та пригнічив інших.

На президентських виборах 2019 року президентом став «несистемний» кіноактор Володимир Зеленський. Його підтримка була більші ніж великою, у другому турі він набрав 73% проти 24% Порошенка. Зеленський не маючи досвіду, а часто розуміння, державних процесів делегує повноваження кадрам, які його оточують. Значних успіхів це не дало, принаймні поки що, він при владі всього рік. Але рейтинг довіри до нього та партії «Слуга народу», яку він підтримував і яка отримала монобільшість у парламенті, падає.

Оцінка народу

Владимир Зеленский

Історія політичного життя та її тенденції чітко демонструють, що в Україні створюється запит на фахівців. Леонід Кучма, який мав імідж «господарника» асоціювався з олігархатом. Ющенко був демократом, проте слабким президентом, чим дозволив клана всередині своєї команди керувати країною. Віктор Янукович будував образ «хазяйновитості», проте в історії його запам’ятають, як узурпатора та того, хто призвів до анексії Криму та війні на Донбасі. Петро Порошенко мав велику довіру, але не зміг приборкати свої владні та фінансові апетити, чим відвернув від себе виборців. Володимир Зеленський пішов під гаслом «несистемності» та нових людей у політиці, проте частина партії, яку він підтримав, не має фаховості, а частина є лобістами окремих олігархів. 

Відтак, місцеві вибори, які відбудуться 20 жовтня 2020 року покаже ставлення українців до Володимира Зеленського. Передвиборча соціологія показує запит та фаховість, відповідно в Українську політику можуть прийти молоді партії, з фаховими людьми.

В Україні вкрай важливо, щоб сформувались політичні сили за ідеологічною ознакою, які будуть відстоювати програмні ідеї, і люди, які голосували на виборах, знали, що їм пропонує та чи інша партія. Нині ж, все навпаки – політичні партії це проекти, які мають своїх спонсорів, тих, які колись взяли участь у приватизації, відповідно ці політичні проекти, прийшовши до влади захищають інтереси спонсора, а не виборців.

Одарченко Катерина - політтехнолог, президент Institute for democracy and development "PolitA"