Доповідь міжнародної групи розслідувачів щодо збитого малайзійського Боїнга викликала широкий резонанс в Україні. І досить широка частина нашої публіки відреагувала на опубліковані висновки скептично. Якщо не сказати песимістично.
Основна претензія проста – голландські правоохоронні органи побоялися прямо назвати злочинців злочинцями і звинуватити винуватцыв трагедії, імена яких весь світ знає вже два роки.
Безумовно, такі судження мають право на життя. Громадяни нашої країни, що знемагає весь цей час під тягарем анексії частини території і нескінченної війни з підлим, хитрим і зловмисним агресором, втомилися від нескінченних західних політесів і дипломатичних маневрів. Вони бажають чути речі, названі своїми іменами, і бачити винних за свої біди на єдино правильному для них місці – лаві підсудних.
Але…
Будь-яка неупереджена людина, яка хоч трохи стежить за розворотом подій від самого початку, не може не визнати, що наші західні партнери діють планово, послідовно і логічно.
З огляду на реалії і фігуру противника, вони повільно, але в цілковитій відповідності зі своїми намірами і публічними обіцянками, реагують на факт міжнародної агресії та вчинені при цьому злочини резолюціями національних та наднаціональних органів і організацій, індивідуальними і колективними санкціями економічного, дипломатичного та організаційного характеру, широкодіапазонною економічною, політичною і військовою підтримкою жертви агресії. Тобто нас.
Це чиста правда і вона на долоні.
Нас влаштовує напрямок всього цього, але дратує низька швидкість реакції. Це зрозуміло і навіть можна пояснити.
Збитий Боїнг як перевірка на європейськістьАле давайте поставимо себе на їхнє місце. І згадаємо, наприклад, нашу допомогу Грузії в момент, коли вона була жертвою. Так, ми допомагали – чим могли. Так, ми розуміли: хто агресор (не всі, до речі. Багато з нас сумнівалися, нехай під дією роспропаганди). Але я не пригадую масових демонстрацій в Києві з вимогою відправити Путіна у Гаагу за південноосетинське вторгнення.
Зате пам’ятаю виляння бортом однієї хитромудрої дамочки і досить прохолодну реакцію більшості з нас. А ще пам’ятаю тезу: “Ну, на нас не посміють полізти – ми ж не грузини”. Вона народилася, до речі, не в кабінетах і темниках для ЗМІ, а цілком собі в головах “широких народних мас”.
Загалом, варто припинити дратуватися. Натомість, подумати про те, як можна (і потрібно) допомогти союзникам виконати свій неспішний, але поетапний і конкретний план приборкання світового хама.
Допоможемо самі собі, в результаті. А ще й нерви збережемо…
