Ворог, убитий в бою – пострілом в п’яту, в потилицю, в дупу – байдуже, це одне. Посол, убитий під час відкриття фотовиставки, інше. Посол – недоторканне особа. Не комбатант.
Страждання Адеппо та традиційна нерішучість ЗаходуЗнаєте, в чому проблема? Абсолютна більшість тих, хто вважає, що треба радіти, за своє життя навіть курці голову не згорнули.
Мій приятель, який вийшов з Іловайська і Дебальцеве, з великою військовою біографією, що включає Ірак і Сьєрра-Леоне, розповідав мені, як перед початком замісу в Іловайську відпустив полонених сепарів. Зрозуміло, що не Гіві з Моторолою, а простих сепарів, які, втім, в них стріляли. Сепари думали, що їх розстріляють і не могли повірити, що їм дають піти. Приятель каже, плакали, руки цілували. Я не знаю, чи повернулися вони потім в стрій, але влітку 14-го року наші, перебуваючи в котлі, їх відпустили.
Приятель мій – вовкодав, і руки у нього не в пальмовій олії. І в цій війні у нього свій рахунок. Особистий. Він і зараз на фронті, втретє пішов на цю війну. Він рефлексував? Сумнівно мені, що Сергій рефлексував.
Вбивати ворога і радіти смерті застреленого терористом товстого дядька, який аж організував заборону на «Хайтарму», суть різні речі.
Я далекий від того, щоб сумувати за вбитим, але схвалити вбивство посла країни, якій ми офіційно війну не оголошували, терористом і, тим більше, радіти цьому, я не буду.
Це, ІМХО, не патріотизм. Це називається по-іншому.
Я розумію причини такої поведінки, але це не виправдовує його в моїх очах. Мені зрозуміліший солдат, який відпускає полонених, якщо вони не звіри, ніж мережевий хом’як, який радісно пищить, коли вбивають в спину беззбройного товстого дядька.
Є такі речі, пані та панове, називається вони гідність і честь народу. Ми не орки, коли поводимося, як не орки. Якщо ж ми нічим від них не відрізняємося, то з ким ми тоді воюємо?
Щоб ви не думали, що я ніжний пелюсток червоної троянди – якби дістали Гіркіна, то я б порадів. Беріть приклад з Голди Меїр – дістати ворога, де б він не був. Конкретного ворога.
Ян Валетов, блогер
