Я безсилий змусити людей думати не пропагандонськими штампами, а головою, але витрачу кілька хвилин на черговий спіч Капітана Очевидність.

Теза 1. Розглядати вчинки людей і політику країн у відриві від часу, коли це відбувалося, безглуздо.

Теза 2. Виправдувати власні злочини тим, що ще хтось і колись так робив, нерозумно і аморально.

Теза 3. Не існує маркера «наші-не наші», коли мова йде про злочини і моральні парадигми.

Тепер по суті. Те, що діди воювали, ще не робить країну, за яку вони воювали ні правильною, ні хорошою, ні законною, ні справедливою.

Ресурси для перемоги

Мій дід Серафим (і двоє його братів) воювали у Другій Світовій на стороні СРСР. Мій дід Павло, живучи в землянках (у нього була броня по унікальності професії), будував з вивезеного з Маріуполя обладнання Нижньотагільський Меткомбінат. Дід моєї дружини – Петро – після двох поранень на фронті полетів до таборів на 12 років по 58 статті.

Прадідів по всіх лініях розкуркулювали, позбавляли майна, засилали з сім’ями. По лінії батька з Сибіру повернулася одна моя прабабуся. Решта згинули там. По лінії дружини – та ж історія.

Все було зароблено потом і кров’ю, працею сімей від заходу і до світанку, від малого і до великого.

СРСР був імперією зла, ІМХО, однією з найстрашніших, небезпечніших і агресивніших країн в світі, але це не робить моїх дідів злочинцями або менш шанованими і улюбленими для мене.

Вони жили в тій країні, жили за її законами, не маючи можливості ні виїхати, ні скинути режим. Більш того, частина з них цього і не хотіла. Жили, як жили – вчилися, народжували, служили.

Я не беруся судити про їх моральність – це інший час, але ставлення до влади у них було різне. Дехто і сприймав її, а інші не любили. Історія моєї сім’ї – це моє особисеа. Я люблю своїх предків, але це не означає, що я схвалюю все, що вони робили.

Я не схвалюю окупацію Європи, придушення повстань у НДР, Угорщині, Чехословаччині, але мій дід Серафим до самої смерті залишався військовим, служив в РА. Мій рідний дядько командував ракетним полком в Бологоє. Я не схвалюю агресивну політику СРСР, але світла пам’ять моєму дядьку Валентину, його вже немає з нами.

Пишайтеся на здоров’я своїми дідами, батьками і дядьками! Любіть ваші родини, цінуйте їх історію. Але знайте, що в Німеччині згадують і люблять дядька Гельмута, який на Східному фронті спалив десяток танків з вашими співвітчизниками. Це їх дідусь, вони його люблять, він хороший.

Воюють завжди звичайні люди. І дуже часто за зовсім злочинні цілі і держави. СРСР – злочинна держава, як і нацистська Німеччина. Але це не робить вашого діда злочинцем, якщо він, звичайно, не ґвалтував німкень і не проливав кров, мародерствуючи.

Більш того, якщо ваш дідусь – кат НКВД, то він все одно ваш дідусь і в ваших жилах чверть його крові. І я сумніваюся, що ви готові відмовитися від нього і засудити, як і належить за законом. Сімейна мораль допускає куди гірші девіації, і нічого – десятки тисяч сімей з цим живуть. Головне, не повторюйте. А там – ваша справа, хто у вас в сімейному альбомі.

Але… Участь наших предків в певних подіях, війнах і політичних течіях не вибілює ні події, ні війни, ні політичні течії. Сімейна мораль тут не проходить. Військовий злочин – це злочин. Агресія – це агресія. Анексія – це анексія.

Можна всім розповідати, що чорний пес насправді білий, можна навіть його помити… Результат ви знаєте.

Загалом, коли я чую аргумент «а ось діди за це воювали», я розумію, що це близько до релігії, розум там і не ночував. Чи не час почати думати. Я пам’ятаю, я пишаюся – класна формула. Але час замінити її на «я пам’ятаю» і розібратися, а чи є чим пишатися? Я не про особистий героїзм, я про цілі і моралі…

Ян Валетов, письменник