Ти вважаєш себе хитрим та спритним всезнайком. Здатним легко вмовити потенційних партнерів на наступний транш/термін/прем’єра. Легко переконати їх у тому, що власні очі часто брешуть, але їхні вуха дуже справедливо їдять твою правду…

А потім «воно» починає тебе наздоганяти. Потім іще щось. І ще. І ще. Ти вже втомився бігати по колу і ледве тікаєш від сніжного кома – і раптом у тебе прямо в руках рветься twitter-пакет…

Американська life story нам уже майже нецікава. Усі ці нескінченні ігри в «Трамп/наш» – «Трамп/їхній». Передбачувано і нудно. І ось, коли начебто наші «хитрі та спритні всезнайки» почали відповзати від американського «столу екзекуцій» та навіть поцілували Пенса/Тіллерсона й особливо Волкера, вічно-невпопадний Трамп зважився все ж таки на нову антиукраїнську капость. Традиційно – твітерну.

Санкції США проти Росії: між дієсловами may та shall

Вагомо і по-президентськи звинуватив український government у нахабному втручанні в американські президентські вибори. Твіт Трампа простий, як п’ятикопійчана монетка: «спроби України саботувати кампанію Трампа – «потихеньку працювали, щоб просунути Клінтон». Де ж розслідування генпрокурора?».

І все б нічого. Але ж ми настільки спритні та все знаємо, що навіть трампове чихання може спровокувати у нас дихання Чейн-Стокса… А тут іще й дуже злий Михайло/друг сердечний/Саакашвілі, який випадково застряг через втрату паспорта, вибухнув слюнно-пінною тирадою: «так, втручання було. Сильне таке втручання. Суто українське»… Насправді, все це порожнеча. Цілковита. Така собі примітивна і передбачувана спроба відвернути увагу від значно крутішого russian horror. Масштаби втручання росіян та українців просто непорівнянні. Росіяни реально інвестували гігантські гроші в інфраструктуру фальсифікації, ламали виборчі традиції, моделювали логістичні рішення, втручалися в технічне забезпечення виборчого процесу і банально хакали/хакали/хакали). А ще – нескінченно вербували, спокушали, в’язали найближче оточення майбутнього президента, обплутавши його реально крутими секс/гроші/наркотики-спокусами…

Ми ж, вирядившись у тогу провінційних шпигунів, торгували клоунським компроматом… Манафорту. Трохи фондували пінчуківськими грошима. Не більше. І навіть найдурніші публічні ескапади «про зло на ім’я Трамп» тодішнього прем’єра Яценюка та вічного міністра Авакова мали зовсім нульове значення – на американському політ/ринку подібні заяви «крутих українців» звучали навряд чи голосніше за писк сонного аризонського комара…

І все ж таки мене відтепер значно більше турбують два прекрасних аспекти. Перший: як швидко у наших супер/хлопців укотре здадуть нерви і вони знову почнуть робити немислимі зовнішньополітичні заяви та поїздки для «відстою в приймальних»? І другий: скільки жадібних грошей вони будуть здатні урвати у своїх голодних дітей і кинути на… профаферистів із лобістських usa-компаній, щоб погасити вогнище, якого немає…

Михайло Подоляк, політтехнолог