Марія Варфоломеєва про полон та віру в Бога (відео)

– Маша, чим зараз займаєтесь?

– Моя мрія починає справджуватися. Зараз я пишу для «Радіо Свободи» свій щоденник? у якоум згадую все події. Так само я студентка Києво-Могилянської академії, вчусь на першому курсі на психолога.

– Ви з дитинства мріяли стати психологом?

– Я завжди хотіла, але якось не доходили руки. Зараз так склалися обставини, що я можу піти учитися туди, де я хотіла вчитися все життя.

– Живете в Києві?

– Так, зараз живу в Києві, знімаю житло.

– Скажіть, після цих неприємних подій, про які, на жаль, нам доведеться згадати, Ви буваєте в рідному Луганську? Або більше не хочете туди повертатися?

– Мені туди поїхати можна, повернутися звідти не можна. Тобто мене обміняли, а не просто відпустили. Там на мене заведено кримінальну справу за статтею «диверсія», і якщо я туди поїду, то опинюся в тих же місцях. Поки місто окуповане, мені туди не можна їхати.

– А ваші рідні зараз де?

– Вони поза Україною знаходяться.

– Але не в Луганську?

– Ні ні.

– Тобто, в принципі, у вас немає потреби туди їздити.

– Крім бажання побачити рідне місто, мені там робити нічого.

– Ви сумуєте за рідним Луганську?

– Знаєте, в принципі, не сумуєш, але коли бачиш фотографії у друзів в стрічці з ностальгічними: «давайте згадаємо наше місто», то, буває, находить.

– Чи спілкуєтеся зі своїми друзями, які залишилися в Луганську?

– Там практично нікого не залишилося, в основному, всі поїхали. Є пару знайомих, з якими я підтримую контакт. Але жити там неможливо, там все дуже важко і складно. Немає ні роботи, ні життя: нікуди піти відпочити, ніде працювати. У всіх депресивний стан, у всьому місті відчуття таке, знаєте, тяжке. Це не те місто, яке ми звикли бачити. Раніше він був живим, там була молодь, проводилися якісь заходи, були клуби. Зараз там клуби є, але людям якось невесело.

– Клуби, ви маєте на увазі нічні, де люди розважаються і ходять танцювати? Є такі люди?

– Ви знаєте, терористи захопили місто, і вони максимально намагаються імітувати, що у нас все добре, у нас вседозволеність, у нас можна розважатися, правда, тільки до певної години. Тобто в клуб можна, а з нього не можна виходити всю ніч, тому що комендантська година. Вийти можна тільки вранці.

– Скажіть, а як люди, які, як ви і ваші друзі, переїхали жити, до Києва або в інші міста України? Як вони себе почувають тут, як їм їх нове життя?

– Звичайно, важко приїхати, опинившись без житла, без роботи, без якихось звичних речей, важко адаптуватися. Ви пам’ятаєте, як спочатку ставилися до переселенців: «Бидло». Були такі фрази. Зараз, звичайно, люди звикли: кияни звикли, жителі України вже звикли до переселенців. Вже немає такого негативного ставлення, але все одно є таке неприйняття, кажуть: «Ось ви з Донбасу».

– Марія, давайте повернемося до такої важливої ​​історії вашого життя, як полон. Знаєте, кажуть, що кожне випробування дається, щоб ми його пройшли. Що ви винесли для себе?

– Я зробила багато мікровисновків. Може, вони не такі глобальні, але, я зараз якраз пишу про це в своєму щоденнику, кожну мить намагаюся змусити себе повернутися в той стан, який був. Вірніше не повернутися, а відчути той негатив, який був. І радіти тому, що я йду по вулиці зі свіжим повітрям. Можу випити чаю, коли захочу. Можу піти до друзів, можу подзвонити, можу посидіти в інтернеті. Ось ці дрібниці, які нам здаються простими і буденними, на той момент вони були недосяжними. Яке це добро в житті: захотів – поїв, захотів – купив шоколадку. Коли сидиш, а на вікні грати, ти думаєш, як я була б щаслива, опинившись по інший бік.

– Зараз ви радієте кожній миті …

– Коли лежу на травичці або відпочиваю десь в парку, я думаю, боже, яке щастя. Поки ти не втратив свободу, ти не думаєш, що це дійсно дуже цінне поняття, це дуже важливо.

– Як ви потрапили в полон?

– Я неодноразово вже говорила, що робила деякі відео про життя Луганська в окупації, що немає світла, води, банкоматів. Немає ніяких мінімальних умов для життя. Я завжди намагалася зробити це максимально безпечно, навіть якщо мене хтось зупинить з так званих місцевих ополченців, щоб я могла відповісти: «Так, я знімаю фільм про київську хунті, яка вбиває Донбас, наприклад». При цьому я завжди намагалася робити георгіївську стрічку, прапор «ЛНР» клеїти собі на телефон і так далі. А в той раз, мене попросили зняти будинок, який виявився казармою ополченців. З неї потім вийшли люди, дуже зацікавлені тим, що я знімаю цю приміщення. Тобто для них виходить, що я начебто знаю, що це військовий об’єкт. Якби я знала, я робила б це непомітно.

– Що людина, яка попрохала вас зняти будинок, сказала вам потім, коли ви вийшли?

– Виявляється, я про все знала, і його дружина може це підтвердити. Хоча в нашій листуванні йшлося про те, що це звичайний будинок.

– Як ви думаєте, вас навмисне підставили?

– Я думаю, ненавмисно, він просто подумав: це ж дівчинка, їй все з рук зійде і її, в кінці кінців, відпустять.

– Маріє, що ви відчували, коли зрозуміли, що потрапили?

– Звичайно, ти не віриш, коли навколо тебе автоматники налаштовані, скажімо так, вороже проти тебе. Ти для них втілення вселенського зла, і вони хочуть тебе вбити. У тебе виникає відчуття, що ось, настав мій останній день. Це дуже важко, і ти не можеш повірити: ось жила собі дівчинка, ногтики фарбувала, і тут на тебе навалюються такі обставини, і ти не можеш повірити, що це все з тобою відбувається насправді.

– Тобто, я так розумію, після того, як ви пофотографували цей будинок, ви поверталися додому, а за вами вже йшли …

– У них було спостереження за цим будинком. Вони вийшли і тут же мене зупинили.

– Хто з вами був в полоні? Ви перебували в одиночній камері або з вами були люди і, хто вони?

– Я перебувала там понад рік, і це були різні місця. Дуже різні долі, від наркоманів до дружин місцевих депутатів. Якраз зараз в щоденнику я описую різні верстви населення і кажу, що ніколи в моєму житті не було стільки різноманітних людей. Це були, наприклад, люди з п’ятьма судимостями, коли я перебувала в СІЗО, або ж якісь там ріелтори. Тобто люди, які не догодили місцевої влади.

Були, знову ж таки, так звані свої. Знаєте, була ж зовсім вседозволеність, мародерство в 2014 році, а ці люди нібито охороняли свій «русскій мір», вони звикли грабувати, мародерствувати. А потім вони схаменулися: ми ж демократична держава, ми забули. І давай всіх бандитів, які були, притискати. І багато людей, які звикли жити ось так, опинилися у в’язниці. Пам’ятаю, як вони обурювалися: «Як так, ми ж не Росія, ми ж приїхали захищати республіку». А республіка раз і закрила.

– Чи були конфлікти на тему політики? Чи була агресія з боку цих людей по відношенню до вас?

– На цьому грунті ніколи не було. Навпаки, коли ми знаходимося з ними вже на одній стороні, тобто, є ми, які в’язні, і є вони, які нас охороняють. Тому тут виникає відчуття єдності в плані, що ти вже не той, який був, якісь твої ідеї. Навпаки, ти намагаєшся захиститися проти всього цього негативу, який на тебе намагається наступати.

Я пам’ятаю, як ці самі ополченці говорили: «Прикинь, ми чувакам розповімо, що тут з «правосеком» сидимо. Для них це якась дивина, «правосекі», виявляється, не такі вони страшні і жахливі, а нормальні люди. Зі мною була дівчинка з Росії, яка приїхала захищати, так званий «руській мір». Спочатку у нас були конфлікти. Я їй кажу: «Давай ти мені не будеш розповідати, що Крим ваш, а я, припустимо, не буду ставити поруч блакитний стаканчик і жовтий кухлик, не буду демонструвати свої переконання». Ми підписали, умовно кажучи, акт ненападу в усній формі. Для того щоб, ще всередині не виникало негативу. Тебе і так пресують, а ти ще всередині будеш влаштовувати чвари.

– Тобто ви там ще й намагалися ставити якісь жовто-блакитні кружечки?

– Коли я там вже влаштувалася, у мене реально був блакитний стаканчик і жовтий кухлик. Ну, стоять собі поруч. Просто збіг. А ця російська дівчина говорила, що її дратує, навіть коли вона в магазині бачить два цих кольори поруч.

– Скажіть, а як вас там годували, чим ви там займалися, що вам дозволяли, а що категорично заборонялося?

– Це дуже об’ємне питання, тому що я перебувала в п’яти різних місцях і там були різні умови утримання. Але, слава Богу, я дякую Господу, що він мене зберігав, і завжди все складалося мені в плюс. Мені практично відразу дозволили отримувати передачі від рідних, які приїжджали до мене в Луганськ і привозили їжу. Тільки таким чином можна було себе підтримувати в якомусь нормальному стані. Інакше, коли ти обмежений в їжі, обмежений взагалі у всьому, це буде зовсім нездоровий стан. Припустимо, зі мною були хлопчики, які їли тільки те, що давали сепари. Яцим не наїдалася, а що тоді говорити за хлопців.

– Що входить в цей пайок?

– Каша гречана, вівсяна, груба така вівсянка, перловка і так далі. Їжа, яка була в СІЗО, то це, в принципі, не їжа була, а знаєте, баланда така. Я зрозуміла значення слова «баланда», це не їжа, а жижа якась. Хліб, який ти ріжеш, і ніж після цього весь мокрий, він повністю не пропікався. Борошно була поганої якості і це поставлено на потік. Знаєте, з м’якушки роблять ці тюремні фігурки.

– Передачі передавали, але з рідними бачитися не дозволяли?

– Не дозволяли. Я просила, дайте я подзвоню, просто почути голоси рідних, дізнатися, що відбувається.

– Ви завжди були людиною віруючою або все ж усвідомлення віри до вас прийшло там, в полоні?

– Я років з 17 намагалася читати Біблію, і благо, що там мені її дозволили. Біля мене знаходилися люди, яким було все одно, є бог чи ні, але в тих умовах багато хто починав вірити і шукати захисту від тих обставин, які на тебе навалилися. Часто люди починали відчувати, що Бог їх підтримує. Я дуже вдячна Богу.

– Після того, як ви повернулися до Києва, вас обміняли, що ви відчували і якими були ваші перші думки?

– Мене обміняли на російського снайпера. У нього був паспорт громадянина Росії та військовий квиток, де було написано снайпер, як годиться. Нас туди привезли, а ти думаєш: раптом зараз це не відбудеться, а раптом якийсь облом. Просто багато разів зривалися обміни, і ти думаєш, що ось знову розчаруєшся, будеш сподіватися, а цього не станеться. Я пам’ятаю момент, коли перетинаєш кордон, точніше лінію розмежування, і бачиш українські прапори. Тут, в Києві, ці кольори нічого не значать, а там це нереально, неймовірно круто відчувати, що ти на своїй землі. Що там ти ворог, а тут ти свій.

Звичайно, слово «патріотизм» зараз сильно затаскано і його використовують не за призначенням. Але в той момент ти так радий свободі, і ці кольори для тебе символ твоєї землі, твоєї волі. Я навіть не знаю, як це передати, просто перемога.

У цих кольорах для мене було все, я не намагаюся зараз сказати якісь патетичні промови, але для тебе ворожий триколор, це такий символ ненависті. Всі ці орли, символи цих, так званих республік, для тебе, як червона ганчірка для бика. Ти їх просто ненавидиш. І коли ти опиняєшся серед своїх, мене обіймали СБУшники, якісь люди, то навалюється таке щастя.

Знаєте, я йду і перша думка: да ладно, можна йти.

Я літала тільки від думки, що можна ходити. Пам’ятаю, коли в перший раз заходжу в метро, ​​в думках спливає, що треба оплатити проїзд. Але я ж жила в світі без грошей. Не потрібні гроші, є там якісь сигарети, ти за них можеш щось купити. Є їжа, ти теж можеш якісь умови собі влаштувати. А тут гроші. Ви знаєте, у мене виникло таке ступор: мені ж гроші потрібні. І я думаю, мені треба повертатися додому, у мене там є гроші, але це далеко йти. Тоді я попросила у дівчини, яка повз мене проходила: «У вас немає жетончика?». – «Візьміть, вітаю, я вас по телевізору бачила».

Ви знаєте, для мене це була якась лавина щастя. Від того, що я тут не одна, що це мій світ, що це все моє: мої люди, моя земля. Там ти був чорний персонаж. Приходиш в лікарню, в реєстратуру, а там тітка тобі каже: «А я вас по телевізору бачила». Причому з такою ненавистю, з такою зневагою. То тут, це – «я вас бачила, візьміть жетончик». Знаєте, від цього виникає бажання всіх обійняти, ти щасливий, що серед своїх.

– Що вам сказав президент?

– У той момент, я звичайно, розгубилася. Тут ти чорний персонаж, а тут тобі дзвонить президент твоєї країни. Звичайно, це було дуже приємно. Тобто ти настільки не очікував, що в твоєму світі, знаєте, такому забитому, маленькому, такому скукоженний, раз – і з’являються такі новини. Так, президент мене привітав з тим, що я перемогла. Я навіть не знаю, як це сказати, привітав з тим, що я прорвалася. Знаєте, насправді, я просто рада була, що все закінчилося і привітання від усіх людей були дуже теплими. Я навіть не пам’ятаю, що саме відбувалося, просто пам’ятаю грудку приємних вражень.

– Маша, як ви вважаєте, яким чином, можливо, закінчити цю війну, яка відбувається на сході України?

– Я думаю, коли закінчаться вибори президента Росії, я думаю, що Путін з радістю кине цю важку для нього війну, і тільки таким чином ми переможемо. Це те, як я бачу нашу перемогу.